Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Коли нікого не лишилось, вона сказала, що тепер він має допомогти їй знищити барʼєр. І він допоміг. Його сила була неймовірною після того, як він забрав душі пекла, і барʼєр не витримав її натиску. Він розбивав його, немов тендітне скло, знищуючи все, що стояло на його шляху.

Але коли барʼєр пав, виявилось, що в місті вже нікого не було. Порожні вулиці і закинуті будівлі зустріли їх мовчазною порожнечею. Здавалося, що це місце давно покинуте, і життя зникло звідси назавжди.

——— Куди вони могли піти? — розлютилася Латерія. 

Її очі блищали люттю. Вона відчувала себе ошуканою. Її плани зірвалися, і гнів запалив її серце. Руки затремтіли. Вона затупотіла ногами, немов намагаючись вивільнити свою злість.

За мить перед нею зʼявилися великі двері, які виринули ніби з нізвідки. Їх поверхня була темною і загадковою, з дивними візерунками, які змінювалися при кожному погляді. Підійшовши до них, вона почула запитання, що пролунало з глибини дверей.

——— Хто ти — Бог чи демон? — запитали двері. — Назовись! Лише правда дозволить тобі пройти далі! Ми — двері істини, що зʼєднують світи і відкривають шлях у невідоме.

——— Я — Латерія, богиня смерті, єдина законна спадкоємиця нашого Творця прийшла до вас, щоб вершити правосуддя. Скажіть, чи бачили ви тут того, хто називає себе богом життя?

На дверях з'явилися великі очі, що відразу привернули увагу. Вони виглядали наче живі, пульсуючі органи, вставлені в древню деревину. Їх зіниці спочатку хаотично крутилися з боку в бік, як у спантеличеної істоти, що намагається побачити все одночасно. Це хаотичне кружляння створювало дивне відчуття, ніби сам простір навколо них був нестабільним і непередбачуваним. Зрештою, після декількох митей, зіниці повністю сфокусувалися на богині смерті, пильно вивчаючи її з надприродною проникливістю, ніби намагаючись проникнути в саму глибину її сутності.

——— Тут була лише одна істота, в якій ми відчули божественну силу, — пролунав глибокий, резонуючий голос дверей, наче звучав з самої землі. — Він наказав пропустити його — і ми пропустили.

——— Куди він пішов?

Голос Латерії бринів нетерпінням і люттю. Її очі, в яких палали вогники рішучості, стали ще більш напруженими. Вона підбігла до дверей з граціозною швидкістю.

Адам залишився стояти позаду. Його постать була стриманою і непорушною. Обличчя залишалося непроникним, ніби кам'яна маска, що приховувала всі емоції. 

——— Ми не маємо право казати, куди проходять наші гості через нас. Ми поважаємо приватне життя наших гостей, — відповіли двері.

Їх голос був стриманим і спокійним. В ньому відчувалась непохитна твердість, наче вони промовляли незмінний закон, закладений у самій їхній суті.

Тоді в руках Латерії з'явився меч, що виблискував у світлі. Його лезо було бездоганно гострим і сяяло небесним світлом. Її обличчя напружилося від гніву, і вона закричала:

——— Ви маєте пропустити мене до нього! Інакше я вас знищу і пройду сама!

Зіниці очей на дверях знову закрутилися в різні боки, немов у пошуках відповіді. Вони крутилися все швидше, створюючи відчуття хаосу і неспокою. Потім раптово зупинилися, подивилися на Адама з пронизливою увагою, ніби намагаючись зчитати його думки і наміри. Знову закрутилися, створюючи відчуття непевності і напруги. На цей раз після того, як зупинилися, подивилися уважно на Латерію.

——— Ні в кого з вас не вистачить сил, щоб знищити нас, — голос дверей став ще глибшим, ніби звучав з самих глибин підземелля. Його тягучі вібрації заповнили простір навколо, наче невидима хвиля, що змушувала все живе тремтіти від неї. — Але той, кого ви шукаєте, цілком міг це зробити. Він давно вже вийшов за межі того, що ви називаєте божеством. Його дитина увібрала в себе найкраще з того, що є в ньому.

Латерія відчула, як її серце стискається від цієї звістки. Її обличчя застигло в очікуванні відповіді, кожна риса її лиця випромінювала напруженість. Очі блищали неприхованою цікавістю і тривогою, їхній погляд був пронизливим, але в ньому відчувалася легка тінь страху. Дихання стало швидшим, а серце билося в грудях, як барабан, кожен удар віддавався луною в її вухах. Вона відчувала, як по тілу пробігла хвиля адреналіну, змушуючи кожен м'яз напружитися.

——— Що це означає? — напружилася Латерія. 

Голос затремтів, хоча вона намагалася зберегти спокій. Натомість голос, що ішов від дверей був спокійним і незворушним, наче говорив незаперечну істину.

——— Це означає, що ми пропустимо вас тільки, якщо так накаже нам його дочка, — відповіли двері. — Вона — єдина, хто насправді гідна посісти місце вашого батька, богине.

Латерія прибрала меча. Її обличчя стало холодним і розважливим, як маска, що приховує справжні емоції. Погляд залишився напруженим, але в ньому з'явилася нова рішучість. Вона повільно та впевнено підійшла до Адама, ніби вона вже знала, що робити далі.

——— Ходімо, знайдемо інший шлях.

Тієї ж миті двері зникли, розчинившись в повітрі, як примара. Вони обоє знову опинилися посеред міста, в якому не було нікого, крім них. Порожні вулиці і покинуті будівлі зустріли їх мовчазною порожнечею. Тільки відлуння їхніх кроків порушувало тишу, створюючи відчуття самотності.

——— І куди ми тепер, пані? — тихо запитав Адам.

Вона подивилася на поріз на своїй руці, відчуваючи легкий біль. Потім перевела погляд на чорну мантію, що огортала тіло Адама. Зрештою, вона подивилася на його обличчя.

——— За що саме він тебе вбив? — запитала раптом богиня смерті.

——— Це дуже довга історія, — зітхнув Адам глухим і трохи приглушеним голосом, ніби він говорив про щось, що давно поховано в його пам'яті.

——— Пошуки твого брата займуть більше часу, ніж я планувала спочатку, — сказала Латерія. — Тож ми б цілком могли поговорити, поки будемо шукати його. Знаєш, людям іноді потрібно розмовляти один з одним. Хоча б трохи.

——— Жартуєте? — посміхнувся Адам. — Ми ж з вами не люди. Навіщо витрачати час на балачки? Он ми з братом майже ніколи не розмовляли. Я постійно спав, поки був в пеклі, а він все бігав на виклики і укладав контракти.