Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

- Ого! - вирвалося в мене. - Олю, ці колти викрадено! Їх шукає поліція! І як вони з'явилися тут, в шафі моєї бабусі?

Я гарячково почала читати новини майже тижневої давності. Автор статті, звичайно, перебільшив, називаючи викрадення “Очей Сонця” пограбуванням століття. Напевно, щоб привернути більше уваги до свого посту, використав гучні фрази, емоційні слова. Але суть інформації не змінилася: колти було викрадено, їх активно шукала поліція і вони були дуже дорогі, як я і підозрювала.

“Викрадання витворів мистецтва стало прибутковим бізнесом у всьому світі, - писав портал новин. - І застрахованим від прикрих подій не може бути жоден музей світу.

В суботу з Музею мистецьких старожитностей міста Києва* було викрадено одних із найцінніших експонатів - жіночі прикраси, колти, які називають “Очима Сонця”. Парна срібна прикраса з великими рубінами, інкрустована золотом, датується часами Київської Русі.

Швидше всього, грабіжник був один і ретельно готувався до пограбування. Він скористався тим, що після першої ночі у районі, де знаходиться музей, періодично вимикають освітлення. Логічно, що під час вимкнення світла сигналізація музею не спрацювала, а двох охоронців при вході злочинець знешкодив спеціальним спреєм, яким бризкнув їм просто в обличчя. Цей розчин увів їх у глибокий сон.

За допомогою відмички потрапивши до музею, грабіжник забрав кілька десятків монет, які, напевно, були б цікаві нумізматам, а також власне колти “Очі Сонця”. При цьому чоловік розбив виставкову вітрину пожежним молотком. Швидше всього, це замовна злочинна операція. Адже дуже часто багаті колекціонери всього світу не гидують злочинними методами, щоб отримати омріяний експонат у свою приватну колекцію.

“Як показує досвід багатьох країн, зараз вдається повернути викрадені музейні експонати, хоч і не одразу по гарячих слідах”, - оптимістично зауважує директор музею Роман Драменко. - Шанси побачити знову “Очі Сонця” в нашому музеї, звичайно, є, але все залежить тепер від оперативної роботи української поліції”.

Зараз зникнення цих експонатів розслідується. Щодо крадіжки відрито кримінальне провадження”, - закінчував автор статті.

- Гм, - похитала головою Оля, - де Київ, а де Кипнівка! Нісенітниця якась!

- Їх було викрадено в суботу, я приїхала сюди в понеділок. Тут, крім Максима, нікого не було, - я глянула на дівчину. - З іншого боку, їх могли покласти сюди в будь-який день і будь-хто. Всі вікна в хаті відчинені постійно, адже надворі спека, літо.

- Ну, я не думаю, що це зробив Максим, - посміхнулася Оля, - хоча, якщо бути об'єктивним і думати, як поліція, то під підозрою ми всі, хто крутиться біля цієї хати. Навіть я. Адже теж була тут, у залі, певний час одна, коли ти щойно виходила. 

- Так можна і всю Кипнівку підозрювати! Будь-хто міг прийти сюди, - засумнівалась я. - Це нелогічно. Тим більше, зал стояв зачинений увесь час, як мені розповідав Максим, я почала тут жити після приїзду. А Макс у спальні спав. Але ж вікна.., - я зітхнула. - Ні, це не діло! Напевно, слід викликати поліцію…

- Я думаю, так, - кивнула Оля сумно, піднімаючись і підходячи до дзеркала. - Але тоді наша вечірка не відбудеться… Наїде поліцейських, почнуть робити допити, розслідування, знімати відбитки, чи що вони там роблять… І все. Нашому святу гаплик…

Я розуміла дівчину. Напевно, вона сподобалася собі в новому образі і хотіла сподобатися ще декому. А тут таке…

- А давай викличемо поліцію завтра? - запропонувала я. - З самого раненька. Адже якби я не полізла до тих бабусиних прикрас, то й не знайшла б ці колти, - я почала складати прикраси в торбинку, обв’язала пакет знову гумкою. - Уявимо, що ми їх знайшли завтра. Вранці. Ти ж будеш у мене тут ночувати, - я кивнула на розкладне крісло в кутку. - От, типу ми вранці рилися в шафі і знайшли їх.

- Це неправильно, - сказала дівчина. - Ми так порушуємо закон. Напевно…

- І зовсім не порушуємо. Навпаки. Ми знайшли ці колти зараз і переховаємо їх в інше місце. Ми їх охороняємо навіть. Не знайшли б, то взагалі про жодну поліцію і мови не було б, - так я заспокоювала свою совість, яка шепотіла, що ми чинимо, все-таки, не дуже правильно. 

- А куди переховаємо? - спитала Оля, в погляді якої з'явилася надія на те, що вечірка відбудеться, незважаючи ні на що.

Я знизала плечима. Піднялася з підлоги і пройшлася по кімнаті. А й справді, куди сховати?

- А давай Джмелику доручимо охороняти цей скарб, - запропонувала я, почувши знадвору гавкіт собаки. Він, напевно, сварився на сусідських курей, котрі інколи забрідали в сад.

- Це як? - здивувалась Оля.

- Запхаємо колти в літрову банку і закопаємо під тим деревом, де Джмелик прив'язаний. Він і як сигналізація спрацює, якщо хтось незнайомий підійде до нього. І взагалі, ніхто не додумається там шукати!

- Ти круто придумала, Марто! - захоплено сплеснула Оля в долоні. - Але все одно ми повинні бути обережними. А раптом грабіжник серед нас? Злочинці дуже непередбачувані й жорстокі люди. Якщо пішов на пограбування, то може піти й далі…

Слова Олі прозвучали моторошно. Адже колти були дуже цінними. Якщо хтось вкрав їх, підставив себе під небезпеку і загрозу поліцейського розслідування, то й справді, може піти далі…

- Біля тебе зараз знаходиться двоє чоловіків, яких ти зовсім не знаєш. Та й з Максом ти лише недавно познайомилася, якщо поглянути об'єктивно, - говорила Оля, поки ми шукали банку на кухні і запихали туди пакет з прикрасами. - Треба стежити за всіма, хто хоче увійти в хату!