Читати книгу - "Наші розбиті серця , Кетрін Сі"

Зранку я прокинулася від будильника в обіймах Ейдена. Подробиці цієї ночі всплили у моїй пам'яті і мені навіть стало трохи ніяково. Я звісно хотіла провести ніч з Ейденом, та не думала, що все станеться так швидко і так гаряче.

– Добрий ранок, – не розплющуючи очі чоловік цілує мене у скроню і міцніше обіймає.

– І тобі добрий ранок, – посміхаюсь мов ідіотка.

 – Тут дійсно зручніше спати, ніж у лікарні. 

– А ти сумнівався? 

– Трохи.

– Он як? – Сміючись, легенько б'ю Ейдена по руці, а потім цілую. – Давно мріяла про такий теплий ранок. 

– Літо надворі, всі ранки теплі. 

– Ні.. з тобою вони набагато тепліші. 

І нехай це звучить ванільно та приторно, але це саме те, що я зараз відчуваю. 

– І як мені відпустити тебе на роботу після такого зізнання? – Цілує. 

– Я б з радістю продовжила валятися у ліжку й цілуватися з тобою, але я не хочу щоб мене звільнили, – цілую Ейдена і вилізаю з-під ковдри. 

– Я сьогодні також спробую пошукати роботу. – Озираюсь на нього. 

– Ти впевнений? Ти тільки з лікарні, це не обов'язково робити сьогодні.. нехай пройде декілька днів хоча б. 

– Я прекрасно себе почуваю, не хвилюйся.  

– Гаразд, але знай, що я не підганяю тебе. 

Я не хотіла щоб Ейден шукав роботу прямо зараз, йому потрібно відновитися після лікарні, та я розумію, що він не послухає мене і однаково буде шукати роботу. У цій ситуацій краще погодитися з ним. 

Поки я була у душі, Ейден приготував нам сніданок, тож ми разом поїли і я побігла на роботу. Ейден провів мене до зупинки і пішов до квартири. Це все для мене здається таким нереальним, що я інді думаю наче це сон. Та на щастя це не сон – це реальність, у якій я дійсно щаслива. 

У кав'ярні я зустріла Лілі яка тільки робила замовлення. 

– І одне американо будь ласка, – замовляю разом з нею. – Привітик. 

– Хейзел! – Кидається на мене з обіймами. – Яка я рада, що ти нарешті прийшла!

– Мене не було один день, – сміюся. 

– Це багато! Я тобі стільки всього зараз розкажу.

Наступні двадцять хвилин я слухала про те, як вона переїхала до хлопця, як вони купили нове ліжко, як вони планують поїхати до Лондона і все таке інше. Я давно не бачила Лілі такою щасливою, вона ніби сяє зсередини. 

– А ти як? – Ми зупиняємося біля читальної зали. - Що в тебе нового? 

– Ну є дещо, що я хочу тобі розповісти… 

– Хейзел Флорс, пройдіть у кабінет управляючого, – повідомляють через гучномовець.

– Що ти наробила? 

– Не знаю, – Знизую плечима. – Піду дізнаюся. 

– Добре, я буду чекати тебе тут. 

Що такого могло статися, що мене викликають до головного управляючого? Про відсутність у п'ятницю попереджала, брала вихідний. Можливо щось не так у звіті написала? Не знаю. З неспокійною душею я підійшла до дверей і постукала. 

– Заходьте, – відчинила двері і увійшла. 

– Добрий ранок, я Хейзл Флорес. 

– Знаю я хто ти, – не подобається мені його тон, – Сідай, Хейзел.  

Я роблю так, як він каже і намагаюсь виглядати спокійною. 

– Чому мене викликали? 

– Шон Круз. – Всередині все завмирає. – точніше його мама – Елеонора Круз. 

– А з нею що не так? 

Чоловік повернув ноутбук екраном до мене. 

– Вона залишила десятки гнівних коментарів стосовно тебе на нашому форумі, – натискає кнопку, – А також, вона дала інтерв'ю з приводу того, що ти живеш щасливе життя у той час, як її син сидить за ґратами. 

Я не витримую і “вибухаю”. 

– Це хіба моя провина, що вона не змогла власного сина виховати як треба? Моя провина, що цей мудак бив мене і гвалтував?! 

– Не твоя… та я не хочу щоб у бібліотеки були проблеми через минуле моїх працівників, тож.. 

– Мене звільняють? 

– Так. 

Мені стає смішно з цієї ситуації. 

– Цікаво ви придумали. – Підводжуся і забираю свою сумочку. – Скільки вона вам заплатила? 

– Мені не платили. 

– П'ять тисяч? Десять? – Мовчить. – Ця сімейка тільки й вміє, що вирішувати проблеми грошима… а я для них вееееелика проблема. 

– Мені шкода, Хейзел. 

– Не шкода вам, не брешіть хоч самому собі. – Виходжу з кабінету на ватних ногах. 

Ця сімейка вирішила остаточно мене добити? Ще й аргумент який: “Вона живе своє життя, в той час, як мій син за гратами.” Ідіоти. 

Я дійшла до читального залу де мене чекала Лілі. 

– Що тобі сказали? 

– Мене звільнили. 

– Що?... Як таке можливо, ти ж чудовий працівник.

– Хороший чи ні, для них важливіше, що я засудила свого чоловіка, який мене бив до речі, та для всіх погана однаково я, бо хто така Хейзел Флорес, а хто така Елеонора Круз? 

– Які ж козли! Як так взагалі можна? Ненавиджу людей з купою грошей тим паче коли вони такі, як ці Крузи! 

Лілі обіймає мене, а я її. 

Зібравши всі свої речі я пішла з бібліотеки. Я вже збиралася сідати в автобус, та мене зупинила Аманда, наша бухгалтер. 

– Ти що, хотіла свою зарплату цим ідіотам подарувати? – Віддає мені білий конверт. 

– Дякую вам, – намагаюсь посміхнутися. 

– Він отримав десять тисяч за твоє звільнення.. гівнюк. 

– Я вгадала, – киває. – Ще раз дякую, Амандо. 

– Не кисни, в тебе ще все хороше попереду. 

Ми ніколи майже не спілкувалися, я лише декілька разів купувала її каву, тож не очікувала, що вона розкаже це все мені, ще й зарплату віддасть. Я вдячна за це, на перший час у нас є якісь кошти. Та й в банку в мене є збереження. Не пропадемо.

Я дістала мобільний і набрала Ейдена, за два гудки він відповів: 

– Вже скучила за мною? 

– Так, дуже. 

– Що в тебе з голосом? Тебе хтось образив? 

– Мене звільнили.. 

– Я чекаю тебе вдома, не плач і їдь додому.. нічого поганого не сталося, не засмучуйся! – Я не відповідала. – Хочеш я зустріну тебе голим? 

– Що? – починаю сміятися. – Ні, ти що! 

– Саме такої реакції я й очікував, Хейзі… Чекаю на тебе. 

– Я вже їду. 

– Люблю.