Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

— То що далі? — обережно спитала я.

— Далі ми п’ємо каву, їмо щось солодке… і вирішуємо, як ми назвемо цю історію в мемуарах, — озвався Лукос.

Я засміялась.

— «Цукрова вата й аристократія»?

— «Наречена з інструкцією»? — підморгнула Белла.

— Або просто: «Селеста. Версія 2.0», — додала я.

І ми сміялись. Вперше — не від розпачу, не від нервів, не для прикриття. А щиро.

Можливо, ми ще не знали, що буде далі. Але це був наш вибір. Наш момент. І я була вдячна за нього.
Вони всі вже розійшлися. Леді Естель поїхала в супроводі Селести, щоб, як вона сказала, «все владнати цивілізовано». Белла залишила нас, кивнувши мені й тихо прошепотівши:

— Якщо він почне злитися, згадай про тарталетки. Це обеззброює.

Я стояла біля лавки, дивлячись на алею, залиту золотом вечірнього сонця. Повільно наближався Лукос. Із тими ж підкоченими рукавами, з тим самим поглядом, що міг розібрати тебе на молекули.

— Ти доволі смілива, — сказав він, зупинившись біля мене. — Хоча я ще не вирішив — смілива чи просто безглуздо відчайдушна.

Я вдихнула повітря.

— Я знаю, що зробила погано. Я б сама собі порадила втекти ще після першого сніданку. Але…

— Але залишилась, — він кивнув. — Через маму?

— Спочатку — так. Потім — ні. Потім — через тебе.

Він на мить відвернувся, наче щось обмірковував. Потім сів на лавку, не глянувши на мене.

— Я знав, — сказав він тихо. — Що ти не Селеста.

Я сіла поруч, обережно.

— З самого початку?

— Ні. Але коли ти сказала, що боїшся мого діда, а за хвилину обіймала його, як рідного, — я зрозумів, що щось не те. Потім — твоє ставлення до кухні, до Белли, до мене. Ти не прикидалася — ти була собою. І це… мене збивало з пантелику.

— І ти чекав, доки я сама скажу правду?! Навіщо?

Він усміхнувся куточками вуст.

— Я хотів побачити, ким ти насправді є. А не ким тебе хоче бачити родина.

Я мовчала. І тоді, після паузи, він нахилився трохи ближче.

— Але знаєш, що мене найбільше дратувало?

— Що?

— Що мені почала подобатись брехня. Бо вона була справжнішою за всю правду, яку я чув у своєму житті.

Я зітхнула, і посмішка сама з’явилась на обличчі.

— Це найромантичніший образ обману, який я чула.

— То що тепер? — запитав він.

Я подумала.

— Тепер… я перестаю брехати. Повністю. Якщо ти ще готовий це слухати — я хочу почати з початку. З того моменту, коли дівчина впала обличчям у цукрову вату. І коли ти подивився на неї так, ніби вперше побачив щось цікаве.

Він подивився на мене довго й уважно. А потім сказав:

— Добре. Але наступного разу — без костюмів.

— І без весіль?

— Можливо, одне залишимо. Колись. Може, не зовсім несправжнє.

Я посміхнулась.

— Може. Якщо ще раз приготуєш зі мною грибні тарталетки.