Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Це й була та остання пушинка, що зламала верблюдові спину. Спочатку один громадянин, а потім і інші повстали й відмовилися скоритися такому нечуваному насильству. Кожна відмова супроводжувалась негайною конфіскацією майна невдоволених. Ці круті заходи скоро приборкали опір, і збір тривав далі серед понурої, зловісної мовчанки. Залишаючи зі своїм військом церкву, імператор сказав:

– Я вам покажу, хто тут хазяїн!

Кілька громадян закричали:

– Геть об’єднання!

Їх було негайно заарештовано, і солдати вирвали їх із рук друзів, що обливалися сльозами.

А тим часом, як кожен пророк міг передбачити, народився соціал-демократ. Коли імператор ступив на позолочену імператорську тачку біля церковних дверей, соціал-демократ штрикнув його п’ятнадцять чи шістнадцять разів гарпуном, але, на щастя, з такою типово соціал-демократичною незграбністю, що не заподіяв йому ніякої шкоди.

Тієї ж самої ночі стався вибух. Увесь народ повстав, як одна душа, хоч сорок дев’ять революціонерів належали до слабкої статі. Піхота покидала свої вила, артилерія – кокосові горіхи, флот збунтувався; імператора захопили в його палаці й зв’язали по руках і ногах. Він був пригнічений. Він сказав:

– Я визволив вас з-під нестерпної тиранії, я вивів вас із безодні приниження і зробив нацією серед націй; я дав вам сильний, надійний централізований уряд; мало того, я наділив вас найвищим добром – об’єднанням. Усе це я зробив – і в нагороду маю ненависть, зневагу й оці пута. Беріть мене, робіть зі мною що хочете. Я зрікаюся корони й усіх своїх регалій і з радістю скину з себе цей надсильний тягар. Заради вас я взяв його на себе, заради вас я знімаю його. Імперської перлини більше не існує, то ж бийте і оскверняйте непотрібну оправу скільки завгодно!

Одностайним рішенням народ засудив екс-імператора і соціал-демократа на довічне відлучення від церковної служби або на довічні каторжні роботи на галерах – тобто на вельботі,– надавши їм право вибору. Наступного дня увесь народ зібрався знову і знову підняв британський прапор, відновив британську тиранію, розжалував дворян у простолюд, а тоді, не гаючись, звернув якнайбільшу увагу на прополку забур’янілих, занедбаних бататових грядок та відновлення давніх корисних промислів і давніх цілющих, втішливих молінь. Екс-імператор повернув щезлий закон про порушення власності і пояснив, що він його викрав не для того, щоб нашкодити кому-небудь, а єдино щоб здійснити свої політичні задуми. Тому народ знову поновив на тій самій посаді колишнього головного суддю і повернув йому відчужене майно.

Розміркувавши, екс-імператор і соціал-демократ обрали довічне відлучення від церковної служби, віддавши йому перевагу над довічними каторжними роботами на галерах «з довічною церковною службою», як вони висловилися, тому народ вирішив, що злигодні цих бідолах скаламутили їм розум, і постановив на разі ув’язнити їх. Що й було зроблено.

Отака історія «сумнівного надбання» Піткерна.

1879

– ...Знаєте, добродію,– провадив містер Маквільямс далі, бо почав він не з цього,– мало є в людей таких прикрих вад, як страх перед громовицею. Здебільшого властивий він жінкам, однак можна його натрапити і в собачці, а іноді й у чоловікові. Це надзвичайно прикра вада, бо ніякий більше страх не відбира так духу людині, і побороти ту ваду не можна ані вмовляючи, ані соромлячи. Жінка, що не злякалася б самого чорта чи навіть миші, враз губиться, розкисає, навісніє, щойно вдарить грім. Аж жаль тоді бере на неї дивитися.

Так отож, як я вже сказав, мене розбудив здушений жалісний крик, що чувся хтозна-звідки:

– Мортімере! Мортімере!

Більш-менш пробуркавшись, я потемки сягнув рукою, де мала б лежати дружина, тоді питаю:

– Еванджеліно, це ти кричиш? Що таке скоїлося? Де ти?

– Я в шафці зачинилась. А ти посоромився б спати як колода, коли надворі така страшенна буря!

– Та як же я мав соромитись, коли я спав! Де ти таке бачила, Еванджеліно! Як це можна соромитись уві сні?

– Та ти, Мортімере, й не пробував – сам добре знаєш, що й не пробував!

Тоді почувся здушений плач. Гостра відповідь, що вже була в мене на язиці, враз обернулась на таке:

– Ну, вибач, любонько, не сердься, я ж нехотячи. Йди ляж та...

– Мортімере!!!

– Господи! Та що сталось, серце моє!

– Ти й досі в ліжку лежиш?

– Ну а де ж?!

– Зараз мені встань! Хоч би задля мене та дітей поберіг трохи своє життя, як уже задля себе не хочеш!

– Але ж, серденько...

– Не балакай, Мортімере. Сам же добре знаєш, що в таку громовицю нема страшнішого місця, як ліжко. Про це в усіх книжках пишеться. Отже, ні, тобі неодмінно треба лежати та навмисне своїм життям легковажити казна-нащо, аби тільки зі мною посперечатися...

– Та хай йому біс, Еванджеліно, я вже не лежу! Я вже...

(Мене урвав раптовий спалах блискавки. Моя дружина злякано вереснула, й ту ж мить оглушливо грюкнуло).

– Ну, от бач! Бачиш, що вийшло, Мортімере? Ну як таки можна в таку годину такими словами лаятись!

– Я не лаюсь! І до чого тут лайка? Воно б і без моєї лайки любісінько вдарило, й ти, Еванджеліно, сама добре знаєш – чи мусила б знати,– що як повітря наснажене електрикою, то...

– Авжеж, заведися знову сперечатись! Я просто не розумію, як ти можеш отак поводитися, знаючи, що на даху в нас нема громозводу й що твоя дружина та діти цілком у божій ласці. Ой! Що це ти робиш? Сірника світити! У таку годину? Ти що, зовсім сказився?

– А бодай тобі, що ж тут такого? Таж темно, як у поганській душі. Я не...

– Погаси! Зараз мені погаси! Чи ти нас усіх занапастити хочеш? Тобі ж відомо, що ніщо так не притягує блискавки, як світло! (Блись! Грюк! Бум-бурум-бум-бум!) О, чуєш? Тепер бачиш, що ти наробив?

– Нічого я не бачу! Нехай там сірник і притягує блискавку, але ж він її не викликає, хоч ти