Читати книгу - "Знак Ареса. Частина четверта. Калинів день., Родослав Світланін"

 А ось що з батьком, я досі не знаю, схоже, він був потрібен викрадачам для інших цілей, можливо, для обміну на своїх полонених ватажків. Я пройшла «люстрацію», мені, здається, повірили, що нас із батьком викрали, до офіційного звіту в моїй справі було покладено ту підроблену довідку арабського шейха, що я сім років лікувалася в психіатричній клініці в Кабулі. Мене не переслідували, але працювати в дипломатичних підрозділах мені було заборонено. Я хотіла поїхати одразу ж до Кам'янки, вклонитися могилам бабусі та інших померлих родичів, але подумала, що зустріну там тебе, і наша зустріч може зруйнувати твою сім'ю, завадити твоєму щастю. Тому я поїхала працювати до Греції, на острові Родос влаштувалася офіціанткою в таверні на березі моря в невеличкому курортному містечку Яліссосі, поруч із горою Філерімос. Пам'ятаєш, я тобі казала одного разу, що в нас із бабусею були «свої секрети», коли ти напрошувався в гості?

- Здається, пригадую.

 - Так от, бабуся мені хотіла передати свою здатність лікувати людей. Ти, напевно, чув, що до неї приходили по допомогу люди, які страждали від хвороб суглобів і хребта. Вона вміла зняти біль, провівши руками по хворому місцю, при цьому шепочучи молитви. Однак я не розуміла, як це - «передати»? Передати як струм від стовпа до стовпа? Хіба подібні здібності не приходять згори? Ось твій брат, наприклад, чи може просто взяти тебе за руку та передати тобі свої здібності до малювання?

 Родіон заперечливо похитав головою.

 - Ось і я не вірила в можливість такої передачі здібностей від людини до людини, але бабуся, почуваючись зле, брала мене за руку, шепочучи молитви й примовляючи, що я служитиму добру, що професія для людини - не головне, головне - допомагати людям. Я віджартовувалася, кажучи, що не відчуваю жодних у себе надздібностей. Бабуся лише мило посміхалася і казала: «Всьому свій час. Ти отримаєш дар зцілювати людей після того, як я помру. Після моєї смерті поїдеш до Греції. У Філеримському монастирі, у Храмі Богородиці на острові Родос здійсниш протягом місяця щоденну молитву перед чудотворною іконою Богородиці, яку доставляють на острів лише один раз на рік на один лише місяць, при цьому будеш неухильно дотримуватися посту й утримуватися від поганих думок і вчинків. Ти відчуєш у собі силу сама, коли це буде потрібно тому, хто опиниться з тобою поруч».

 Я не знала, як відповідати на ці її слова, адже для мене в той момент на Землі були лише дві найдорожчі людини: вона і мій батько, який хотів від мене зовсім іншого. І ось, після всього, що зі мною трапилося, коли вже бабусі не стало, я спеціально поїхала в це грецьке містечко, що розташоване поруч із тим давнім монастирем. Дорога до храму, розташованого на самій вершині гори, де ченці колись встановили величезний хрест, називається «Шлях на Голгофу». Уперше піднявшись цією дорогою, що дорівнює відстані, яку подолав Ісус під вагою свого хреста, я довго не наважувалася зайти до Храму Богородиці, храму двох релігій, поділеного на дві половини: православну й католицьку. Однак, коли під Різдво 2021 року ікону привезли з Чорногорії до рідного для неї храму, вирішила слідувати волі своєї покійної бабусі. Щодня протягом місяця, піднімаючись «на Голгофу», я проводила довгий час у храмі, в молитві перед іконою Філеримської Божої матері. Я дізналася про цю ікону, що її написав євангеліст Лука, образ привіз на острів чернець-пустельник з Єрусалиму, на честь якого і назвали гору. Після завоювання Родосу турками ікона почала свою мандрівку, спочатку її вивезли на Мальту, потім вона стала власністю російського імператора Павла І...

 - Того самого, якого золотою табакеркою по голові?

 - Так, того самого, батька Олександра І, який усе своє життя замолював гріх батьковбивства, однак повернуся до розповіді про ікону. Так от, до 1917 року вона перебувала в Санкт-Петербурзі, у Романових, після революції ікону вивезла до Данії імператриця Марія Федорівна, яка потім подарувала її сербському королеві. Нині ікона перебуває в музеї чорногорського міста Цетіньє, але тільки потрапляючи раз на рік до храму, який носить її ім'я, і який було збудовано спеціально для неї, ікона проявляє свою чудодійну силу, і біля її образу зцілюються люди від різних недуг.

 Однак після місяця молитов і посту біля чудотворної ікони, я не відчула, що здобула якусь здатність допомагати людям, натомість отримала внутрішній спокій та умиротворення для своєї душі, зникли страхи й тривоги. Але спокій виявився недовгим, через деякий час у грецьких ранкових новинах почула: «Росія напала на Україну!» Одразу згадалися пророцтва Дорофія, які ми так до кінця і не розшифрували... Мене немов вдарило струмом, по тілу пробігло сильне тремтіння, і я зрозуміла, що потрібна буду тут, у своїй країні, тому одразу ж вирушила до аеропорту, але рейси до України вже скасували, тож вилетіла до Кракова, а звідти вже дісталася Києва.

 Приїхавши, не знала куди мені попрямувати? У місті була паніка, люди виїжджали, вокзали були переповнені, на дорогах були автомобільні затори. Побачивши чергу добровольців для здачі крові, стала в неї зі своєю великою сумкою. У черзі познайомилася з волонтерами й вирішила долучитися до їхнього руху та допомагати, чим зможу, тому попросилася до військового шпиталю. Жила там же, з такими ж, як і я, іногородніми дівчатами-волонтерами, для проживання нам виділили окрему палату. Одного разу я чергувала в приймальному відділенні, коли привезли тяжкопораненого, але лікар та медсестри були зайняті іншими пацієнтами, тому не могли до нього підійти. Я підійшла до пораненого, який стогнув від болю та лежав на каталці, і вперше відчула, що можу зняти, можливо, на деякий час у нього біль. Я провела руками вздовж його тіла, як робила моя бабуся, при цьому з моїх вуст виривалися незрозумілі мені слова, ніби іншою мовою, якої я не знала. Поранений розплющив очі і сказав, що зовсім не відчуває болю, і навіть спробував підвестися, але його одяг у ділянці живота різко забарвився у червоний колір. Я вирішила спробувати зупинити кровотечу так само, як щойно знімала біль, мимоволі вимовлені мною слова були іншими, проте кров перестала виділятися з-під одягу пораненого. Я не знала, чи надовго я йому допомогла? За моєю спиною почулися розмови професійних медпрацівників, які скомандували молодшому персоналу терміново відвезти пораненого в операційну.