Читати книгу - "Дорога до серця. Вітер карбує , Гриць Янківська "

Я знала її ходу і мірку широких пліч.
Я вивчила кут руки, що хвацько бере рюкзак.
Я бачила, з ким стоїть, коли заступає ніч,
і чула потужний рик, мов зграю веде вожак.

Людину без жодних рис від мене ховав картуз,
під чорним його крилом чорніла очей діра.
Я вічно з обличчям ниць, мов випав з колоди туз,
здибала цей хід чорнот, на тім і кінчалась гра.

Людина без жодних рис кусала мої шляхи,
втинала мої стежки, вминала мою стопу.
Як зодчий нових істот, брела між старі цехи,
допоки навпроти я вдавала впритул сліпу.

Мені до снаги слова і всі ритуали двох,
що спрощують суть речей, пом'якшують душ тертя,
та те, що вгамує дух, – спричинить переполох
й протест у моїм нутрі із вектором на чуття.

Аж ось грозового дня з нашестям дощів-плащів –
мій погляд зустрів чужий, що цілився, наче спис.
Цим він перерізав нить – опору думок-плющів,
котрі цінували лиш людину без жодних рис.
03.03.2021

Наче обійми кволі

Наче обійми кволі – б'ється в вікно галуза.
Березень докоряє: дужче бо, молода!
Пише по конденсату пальцем питання муза:
як розтопити серце – те, що давно вода?

Витру волоссям скруту склистого поля бою
й хукатиму, допоки ока не змружить ніч.
Вижену мляву музу, станусь сама собою
й вгледжу на власний подив – є хтось мене опріч.

З гойністю сеї стрічі важко держати згоду,
адже либонь не друзі двоє у пастці стін.
Наче обійми кволі – вилиже з ока воду
вмілий гравець абсурду – цей березневий сплін.
04.03.2021

Сумнівам ні

Помирати щоразу не зразу, шукаючи з ким би, 
бо раба голови своєї.
Не вмирай, а що-небудь роби!

Найгірший день, це мій найгірший день нерішень, де
понарізані ромбами між ребром і ребром – 
прірва, яма, діра... Рукою торкай!
Там кістка – тверда як вирок: на каторгу! Гууу...

Прикладися мені до грудей, дитино мала!

Прикладися мені до вирви, рани, чужа дитино, руками!
"Ами, ами..."
Бачиш, як з мене тут сходять грами?
В лялі проблеми. А ти не будь, як вона,
краще слухайся мами!
Хвостики два – направду антени. Що вони визначають,
німба діаметр?
Прикладися мені до грудей, дитино свята!
Що вони мені шлють до свята?
"Ата, ата... "
Твої оченята?
Спитайся, чим я заслужила такого (якого) ката?
До восьмого все ж доживу, хоча й зачастила вмирати.
Хай не буде тоді компліментів, тюльпанів, дарів,
перекажи, нехай лишень не збирають по світі моїх боргів!

Сум. Сум у мені. Суму мені! Сум, уме, ні! Але і сумнівам – ні!
Як виживу, розкажіть, чи досі існує гнів?
Чи збагатився хоч хтось моїми смішними втратами?
06.03.2021

Час їсти їжу

А зранку проснуся з дірою в тілі.
За ніч не заштопали, бо не сміли.
Який експонат – голубе на білім!
Сміються, – коли прилетіли?

Та ні, я земна, просто дещо дивна.
Ну викиньте врешті, коли набридну!
Ця посмішка звична, тому й пасивна.
Вдягла її вже завидна.

А ніч в мені, ніч в мені!.. Боже, Боже!
Взиваю намарно, як баба Роза.
Ти дав мені тіло чи дещо схоже,
уклав би ще розум!

Я маю п'ять пальців і ще п'ять пальців.
Я чую, як час по моїх судинах...
Я знаю слова і пишу слова ці, 
доросла дитина.

Воістину, їстиму нині їжу,
а завтра – дивитимусь людям в очі.
Коли вже, коли вже мене розріжуть,
щоб розглядали охочі?!
07.03.2021

Перевернути подушку холодним боком

Перевернути подушку холодним боком!
Медитувати на штучних цеглин стіну!
Не забувати про суще повсюди око!
Не дозволяти себе засмоктати дну!

Якщо дивитись затемна в діру шкарпетки,
то можна вгледіти всесвіт і глибину.
Я так дивлюся на дивне звання поетки,
як на розраду і радість свою єдну.

У мене вкрали (забрали) та вже й продали.
Мене згубили, не вбили, не вберегли.
Неперетравні направду часи настали,
які хіба що нам лиґнути до снаги.

Я їх жую, мов рапатий пучок волосся,
а нігтем ріжу по стінах несправжні шви.
З порогу кажуть: що мусило, те збулося.
Відлежуй нині, а завтра вставай, живи!
07.03.2021

Чорні перли ночі

Все в порядку, дівчино, все в порядку! –
ніч влягається кутиком простирадла,
мов дарує улюблену чоколядку, 
і питається: чом ти мені не рада?

Я кажу їй: ноче, бо ти бездушна!
Повсинали, як зернята в животятах,
у тобі наші душі. Хоч там не руш нас!
Вже історія доста тобою втята.

Все даремно, дівчино, все даремно, –
ніч сідає, мов кіт на краєчок ліжка, 
і нашіптує снище жаске у дрему:
ти сама по собі, отже також кішка!

І виводжує вервечки котеняток,
що нанизані густо, мов чорні перли.
Вспію стиснути в жмені ниток з десяток,
решта – сиплються долу, мов щойно вмерли.

І викрикую: ноче, ти – чорна відьма!
Тягнеш хвіст свій, аж рвуться меридіани.
Най вкривають нам очі біленькі більма!
Вже роз'ятрені доста пітьмою рани.

Все минеться, дівчино, все минеться, –
ніч задобрює ту, що лежить під боком.
Аніж серце, як грубе намисто, врветься –
най закотиться в темінь мою глибоко!
12.03.2021

Квіти страху

Страх прилітає до мене щоночі сивавим птахом.
Знаю якого йому насипа́ти зерна і сміху.
Все виграє, добре грає направду в слова і шахи.
Я ж – червонію, коли махлюю, йому на втіху.

Страх виїдає мою вечерю й запалі груди.
Каже: несмачно, та нащо має цей хліб пропасти!
Що не співає – усе зі змістом в мій бік огуди.
Світ заступає своєю тінню і сон почасти.

Страх начитався либонь чи Андерсена, чи Гріммів,
пообіцяв, що облишить на певних чудних умовах:
маю три спроби, аби назвати його по-імені,
або ж поцілити звіром ув око собі на ловах.