Читати книгу - "Меандри. Бузковий смичок , Гриць Янківська "

Розбиті маленькі серця

Розбиті маленькі серця дзенькочуть вкупі.
Купили за N рупій.
Повісять на верхній одвірок, щоб били, били
ті, що прочинили...

Дзвеніть собі, вчені брахмани, великі гуру!
Вчиніть партитуру!
Хоч музика ваших сердець не здолає смерті –
лишайтесь відверті!
29.01.2021

Срібний пес

Чи се не славно? – Срібний пес
стоїть високими ногами
на світлім стилі поетес,
себто – між нами.

Я знаю лінію хребта
і тонкощі його натури,
та Вас турбує думка та
лише де-юре.

Ви, наче трунок в пелюстках!
Вас зберігати б у флаконі,
бо протече в руках слабких,
мов на іконі.

Й коли б мені дібратись слів,
котрі він приступив навіки, –
я вилила б цей срібноспів
у Ваші ліки!
01.02.2021

Курява

Це ж бо уже й ох!
Синява на межі.
Вийшли сюди вдвох,
вигострили ножі.
Чистили від іржі
обрій, де сів Бог.

Вітер січний з гір
вздовж розітнув чоло.
Стало, як старовір,
виструнчене стебло.
Свідчить: оце було
Богу наперекір!

Це ж бо уже й дме!
Курява на прогноз!
Змовилися, бігме,
сіверко і мороз.

Синява від погроз
й Бога на мить пройме.
06.02.2021

Білий звір

Тут нема ні богів, ні демонів, тут тільки сніги й сніги.
Тут всі вади гладко зализані, критик не підкопає.
Тут повзе щось холодне, мов посмішка, вздовж моєї ноги
й так засинає.

Я ступила би крок на волю, я ступила б їх може й два,
та боюсь розбудити, хтозна, чи хижий, білого звіра.
З тої зради занудить, а в лоні моїм проросте трава,
наче офіра.

Та кому? Адже тут, як відомо, ні демонів, ні богів.
Навіть предки все глибше, заки стою – насипало з лікоть.
Тут відважні мужі та жони до глухих взивають снігів:
станьте навіки!

В неба – сірі повіки, в людей – нетерплячі густі слова.
В мене плаче бліде звіреня, розбуджене під коліном.
Як сльозами стече – знов його заколише зима-вдова
з духом-тліном.
11.02.2021

Мить

Наче гострять ножі.
Наче тягнуть по шкірі пальцем.
Наче йдеш і раптово хапають твоє зап'ястя.
Наче косять траву.
Наче "Літо" звучить Вівальді.
Наче ти поза часом, а світ – двадцять п'ятий кадр.
Наче сонце тече,
наче сліпить і повно сміху...
Наче це медокосе дівча тебе кличе "мама".
Наче сіється дощ.
Наче місто відкрило душу.
Наче крутять улюблений фільм, який увірве гроза.
19.02.2021

Мода на весну

Як вперіщить дощ – проросте трава і набрякнуть сни.
Вийде з моди кльош і вернеться знов, встигне до весни.
І впаде гніздо пантрівних лелек й електричний стовп.
І підмочить нас та віршів врожай черговий потоп.

Тільки будь стійким до моїх розмов, до моїх очей!
Час змиває нас плямою з вікна, не їдка ачей.
Я ж люблю тебе, як своє ребро, літаковий хвіст!
Тільки ким ти є, тільки де ти є, – хто мені повість?

Літаковий шлях виріже для нас піднебесся клин.
Тільки будь швидким, бо розтане дим, мов палю полин,
проганяю злих. Тільки ти який? Тільки що – добро?
Та увійде знов мода на каре, прозу і таро.

Я курила б в ніч – тінь попід стіну в сукні з бахроми,
тільки вийми хрип зі своїх легень і в мої встроми!
Час повісить, як парасольний гак, нас у мить ясну
зразу при дверях, бо мине і ця мода на весну.
24.02.2021

Життя за Оккама

Недовго й зотліє знов,
пожухне, як пелюсток.

Коли ти пером споров
всю голову від кісток
до думки – як butterflies
випурхували слова.
У декотрих ти зав'яз,
а інші – ділив на два.

За лезом Оккама знай,
що все тут було просте,
і спалений в попіл рай,
і місце під друк пусте,
і ставлення до причин,
і наслідків перший збір.
По факту – усе чин-чин.
По вірі – всього лиш вір!

Недовго й зійдуть на штрих
диктанти кардіограм,
відразою до відлиг
заниє надбрівний шрам
і вимовиш щось про лють
з метеликом на губах.

Послухай, якщо по суті, –
в тобі не існує страху!
24.02.2021

Молитва міжсезоння

Ненамолене місто зранку воістину чисте!
Дзеркала калабань для припухлих облич розклало.
Подивися, як дехто, кому необхідно мало,
прикладається пити священного, яко вихрест.

Він не знає за скільки продав би себе, от мав би.
Він не має себе й здивувався б, якщо це взнав би.
Ненаміряне небо, де мрій міріади – мрево.
Все це так міжсезонно й водночас усе ж лютнево.

Озирнеться на вихлоп, мов кашель зими досмертний.
Стане мовити пацяр – зіб'ється на "же єси на..."
Два на шиї висять для безпеки: срібло й осина.
Ці машини страшать його, мов вивергання Етни.

Поруч – ретро кафе сучить спогад, мов крутить вуса.
Вуйко в підраних джинсах колись був завидним хлопом,
та покинув усе й подався у світ автостопом.
З тих часів став подібним до Леннона та Ісуса.

Тож змирися – направду для нього це місто встало.
Домолися за нього від "на небесах" і нижче.
Калабані зугарні відсвічують долі днище –
це готує чоло до сівби міжсезоння рало.
27.02.2021

Зима вирвиця

Зима – вирвиця.
Ще раз вирветься
та й утопиться
до листопада.
Весна близиться
малям, пижиком.
Зросте, визріє
хутро жнив'яне
в літо спижеве,
й коси росяні,
раз – й підстрижені
серпом серпня.
Аж обважиться
осінь-ризниця,
повна рижого
листу-золота.
Й знову вчується
спів-завійниця
блідолицьої
зими мрійниці.
02.03.2021

Маленькій рибині

Розстелю полотно весни.
Зачекалася на дитя.
Ти вже йдеш попри дивосни,
чую тихе серцебиття.

Чутно, голос з морських глибин
свідчить: рибка до вас пливе!
Відповім йому: все чин-чин
буде в нас, бо життя зове!