Читати книгу - "Меандри. Бузковий смичок , Гриць Янківська "

Вже веснянки плетуть вінок,
бджоли повнять медовий глек.
Мама з татом – чи наш синок? –
Позирають в гніздо лелек.

Зачекалися на любов
й зачерпнули в долоні світ.
Ти – найперший батьків улов.
Я – твій друг на землі. Привіт! 
02.03.2021

У віршах, що написані рік назад

У віршах, що написані рік назад,
у віршах, що написані вік назад,
у віршах, що напишуть життя назад,
годі себе шукати!

Де ріка випускає рукав на схід,
де рука витирає з обличчя піт,
де рокад перетнутих щезає слід –
не полічити втрати.

Вже з гори зіслизає духмяний шовк.
Вже заклин перемерзлих зорин помовк.
Вже без свідків гори, як записки змов!
Час воскресати!
04.03.2021

Не менестрель

Просто людина середнього зросту
в сірому светрі, в порушенні посту
десь у торговому закутку міста,
з порзного тіста.

Стерте ім'я поміж кликом й луною
просто людини з смішною ходою,
що проявляє заледве реакції
на декорації.

Голуби вже повертають на стріхи!
Вже визирають на клумбах потіхи!
Вже домальовують кутикам роту
теплі широти!

Просто людині, у вузол зав'язаній,
медом та м'ятою губи помазані,
тож, що почує, – те не переказує.
Щось в ній від джазу є.

Дуже середньо узятими нотами
у перехожих з болота... гризотами
просто людина поповнює музику
з власного стільнику.
19.03.2021

Ангел

По шкірі твоїй – арабески й небесні карти.
По вірі твоїй – перманентні вогні зачину.
По контуру в тебе – нагострені списи варти.
Крило – по чину.

Ідеш, мов ведеш за собою на війни сотні.
Речеш, мов спускаєш останню на землю кару.
Діждеш, заки викують ланц на шляхи зворотні,
а дощ – погару.

Чи хмарами стогнеш на провість цвітіння світу,
чи марами стигнеш, над страхом стаєш беззбройно,
чи зорями крешеш, мов ставиш на чолах міту, –
усе незгойно!
28.03.2021

Сонний час

Я падаю. Рими пливуть понад ямою. Сонний час.
Провалля у поперек дихає надто палко.
Десь поруч – не мчить, лиш копитом зухвало товче Пегас,
хоч сну однако.

Мій друг за рукав мене мовчки смикає й просить до гри,
в якій я в нарциси утілюю Соніків-монстрів.
І чутно, як космос дзвенить і стікає на нас згори,
мов тінь на острів.

Аж коси розвиті мої – загустілий торішній мед, 
як в воду киплячу опущені, дивно тануть.
Я знаю, що буде зі мною на пів життя наперед,
й дотіль не встану.

Мій світ – ретроградний, затятий, суворий, одвічний сон –
утілює в монстрів насаджені жовті квіти.
Вмирають безглуздо під скалками марення, як Ясон,
сновиддя-діти.
04.04.2021

З місяця олії

Злотаво стікають олії нічної лямпади
тонким мотузочком від місяця аж на чоло.
Розважую: буде на миро чи, може, на яди?
Місяць – біле шкло.

Об зорі кресалом – це іскри жбурляє піїту –
вдаряє лямпадник, підпалює тих, хто поснув.
Міцними руками, мов яблуко спіле, пів світу
собі відчахнув.

І сталося світло! Так просто, як очі в люстерку,
так рясно, як після посухи стаються дощі.
Вирішую: будуть оливи ці, литі по смерку,
на ліки душі!
10.04.2021

Вечірня Сонцю

Це суголосся щебетів пророчих,
ці променів тремких страсні свічки,
цей запах розпашілої ріки
в призахідних охмареннях урочих –
задурюють і зманюють мене:
ще мить! Ще погляд! Ще ковток п'янючий!
Як лишусь тут –
в заграві догорю чи
померкне обрій
й разом з ним – мине
цей надграничний жар слабого тіла,
це марення на кам'янистім ложі,
цей крові смак,
губ враженої рожі
і ця вечірня,
що палахкотіла,
як страсті Божі?
21.04.2021

Зимна вода

"люльчить ласий посвітайночок
потічками злиганої здійняви,
з тим, врешта, трішечки;
бо льодий злам,
ледьсерця – буйче на розтрав,
насправу:
не зважиш часочку –
вже весновиннячко бруняве..." 
К.Krajzer "Загойдак"

Ледьсерця загойдак
закрайнозвивногірний
похвильнохлюпно стоплює,
щоб в цвєтєнь брунькавиці упувать.
То зимна во́да!
То димні́ люльчать
межзгибні понадбрильні
діди-тумани!
Гойра-гой! –
Ся кланяють діди
пострічним голоногим човнярам.

Ади, яке окілля туто й там! –
Се вже човняр меж хвиль вділяє хвильочку,
замилувавшися,
та й далі покладесь
на загойдак.
23.04.2021

Літер сонм

О дивний сон! О сміла ніч!
О вигадко!
Віч-на-віч ми лишилися тепер.
Я знаю, що втечеш від мене вивертко.
Скажи лиш, хто ім'я твоє зітер?

О літер сонм! О вітру рик!
О далече!
Зродилася. Чом вени-струни-трям
рвеш з дня у день, і вивертаєш на лице
не правду, тільки вибрехні байстрям?

О час!
О дух!
О мій польоте з тіла!
О, як я там зостатися хотіла!
04.05.2021

Маленький хлопчик закликає

Маленький хлопчик закликає нас
йти на веселку
по кольоровій травистій стежці,
далеко-далеко,
довго-довго
і не зупинятися, навіть коли
дуже втомимося в дорозі.
Я чую церковний дзвін у його голосі,
бачу сонце в його обличчі,
наче зростає на моїх очах
білокоре деревце істини
з тонкого веселого пагінця,
який заледве вміщаю
в межі любові.
Маленький хлопчик так радісно
приповідає свої вигадки
і нічим не виказує таємниць казкаря:
далеко-далеко давним-давно
з води проросла веселка...
Я вірю йому і розпитуюся
ще більше про землю риб.
Тепер я допевне знаю,
що за веселкою
ми розмовлятимемо так,
як зараз цілуємо.
Я бачу сонце в його обличчі.
10.06.2021

Про землю риб

Він цілує, немов ковтає
бульбашки щастя з мого обличчя,
а тоді відпускає їх осторонь, щоб милуватися здалеку.
Найдосвідченіший мандрівник 
у просто́рах нової землі.
Він прозорий і добре пахне:
дещо гостро, подібно літу,
дещо пряно, подібно травам,
та в основі його аромату
завжди вода і сіль.
І здіймається свіжий вітер над блакиттю очей –
бриз незвіданої душі.
Він покликав мене до себе,
як по правді, – щоб просто бути.
Це не здогад, на всі питання
він відказував: будь зі мною!
Я лишаюся.
Я пишаюся.
Таланить.
Він повідав мені з останнього
про підводні міста і звичаї,
про русалчиний хвіст і коси кольору третіх снів.
Я мовчу, мов набрала води у рот,
я готова йти,
тож пишу йому пальцем на носику:
фіолетовий личить пригодам.
Тримайся за обрану нить!
Чи веселкою, чи побрехенькою, 
маленький сяйливий хлопчику,
проведи мене в землю риб!
Він цілує, немов ковтає мене в свій світ.
08.07.2021