Читати книгу - "Меандри. Бузковий смичок , Гриць Янківська "

Перечекати зливою

Перечекати зливою слова,
холодний шквал у спину. І навіщо?
Я чую, чую! Слух мій здавна віщий.
Потік чужого шепоту періщить.
Діли на сотні сотень, не на два!

Перечекати зливою красу
неторкану, не зніжену, не спиту,
свідому власних сил, несамовиту,
цей – поміж пальців дар, як води – ситу,
не вимінявши навіть на росу.

Перечекати зливою печаль.
Застиглий усміх, змружені повіки...
Бо все приходить раз, та не навіки.
Нема словам, красі та смутку ліку!

Я чую вас
на щастя
і на жаль.
20.07.2021

Ніжності на слова

Чи вистачить ніжності на слова?
Жива, нежива, незнана...
Людина, мов світу відкрита рана,
мов позначка часова людині невчутій.
Мов іншої фон.
Загоїться, стреться, зникне.
Хоч звикне
без неї світ,
та ніжності моноліт
не розпорошити.
Жити, жити... Та для чого без ніжності жити?

Говоріть, говоріть, довго, ніжно мені говоріть!
Хочу напам'ять людину у вас завчити.
23.08.2021

Коси повстяні вересу

Коси повстяні вересу –
нитка пурпурна з килиму,
що проведе у вересень,
вслід за природи крилами.

Колами сни і вислови,
вереском співи Велесу.
Жниво лягло. Чи вистоїть
міць цього шляху-чересу?

В сховку моїм під ребрами
виміняне і знайдене:
літо, що з тіла – стеблами,
осінь, що в душу – зайдою.

Визрію в тобі Ладою,
Всесвіте!
29.08.2021

Людина з чіткими рисами

Повна поглядів і цікавості
йде людина. Картуз при ній.
Я гублюся отак – в ласкавості,
тож зажмурена, наче Вій.

Я не мавка і не палійка, та
часто тоне або ж горить
кожна риса людини, з кліки так
явно виділеної вмить.

Я ладнаю для себе відстані –
довшу стежку, гулкіший день.
Та ходи аж масніють підступом.
Найкоротший обрати чень?

У людини, завсіди стрічної,
досі дещо в очах темнить.
Я не демон, та ще з-над вічності
знаю, чим так людина снить,

що оглядки її частішають,
принципово такі прямі,
що дарма лиш завчасно змішую
хід з зупинками на тасьмі.

Знай світлішають набурмосені
лиця пильних до нас осіб.
Я не жниця, та сеї осені
мною зібраний ломлять хліб.
15.09.2021

Намолене поле

І ти, коли сила, змалюй це намолене поле,
його шрамування посівом і виразки голі,
намовлених бігти за обрій останніх вцілілих
трилисників на хрестовиннях, що влітку говіли,

стебельця, мов скельця відломлених ніжок бокалів,
чорнозему пар на колесах, як в давність – на ралі,
стежки й півдороги, що зором спромога сягнути,
і шерех окраїн, й відлунок пташиної смути,

і запах землі, по судинах плодючих налитий,
і присмак плодів, що наважився глиною кпити,
і те як стоїш, коли тиша повстала навпроти,
і музику вітру в руках, мов позривані ноти.
18.09.2021

Кошик  яблук

Злітає ніч й на крилах сеї ночі
підношуся над світом. Дивний чар,
мов золота пилюка з-під копита
Всенеприрученого. Місяць-огир
іржанням сповіщає, де припін
його спіткав й табун зове на поміч.

У неї ніжні пера, шовковисті.
Держу її за шию і зітхаю
чи то від захвату, чи від легкої туги,
що так наповнено отут життям і світлом,
і так незграбно я сиджу, і часом,
аби не впасти, все відволічуся
від того, чого завтра не побачу.

Це не побачення, та думка, що кохаю,
спіймається, мов крихта на язик.
Вона рапата, пек їй, аж ковтати
боюся, як допевне не збагну,
що це не виміт, а чиясь приманка.
Куди ця птаха все ж мене несе?

Її би частувати білим цукром!
Їй би корону, владу та поклони!
Виводжу дуги з голови до ліктя,
пірнаю вся в тепло її тілесне.
Ця ніч – орлиця, Фенікс а чи Сфінга?
Не кинься в прірву, доки я без слів
між крил твоїх лежу хрестом й зорію.

Ця загадка важка, як кошик яблук,
що взяті на долоню золотяться,
котрий все побіч себе притискаю.
Програла страх, як фант в жеребкуванні,
натомість рівновагу здобула.
Цей кошик, мов ліана, туго сплівся.

Хай не вгадаю: мертве чи живе,
коли до мене вічність заговорить,
та цю красу, мов полотно Ван Гога,
згорну завбачливо і заховаю в перах.

Ще мить польоту і у висі гожій
я золотими яблуками буду
нічного жеребця кормити з рук.
20.09.2021

Ступати в біле світло місяця

Ступати в біле світло місяця,
як під обличчя злого генія,
як на долоню бога-велетня,
як в тепле озеро нічне.

Коли думки, мов мари, бісяться,
коли сама в фінальній сцені я –
скоритись світлу. Місяць вселення
в людину позирці зачне.

Довкіл завісою розвіється
а чи розсіється пилинами,
і простір вийде з безконечності,
як перше слово з-за куліс.

Як павза часу, що намріється
тугими чорними хвилинами –
ступати в контури безпечності
супутника, що в мене вріс.
20.10.2021

Вона чекала його на ґанку

Вона тримала його за руку, аж раптом – в вересні випав сніг.
Отак буває, що й по людині одежа висить на звичнім місці.
По парі всього, горнят і ложок, лиш слід на біле самотньо ліг,
а в даль пригаслу ввіпнулись сосни, як в папірець запізнілі вісті.

Вона чекала його на ґанку. 
І так щоднини, і так щоранку.
Тороччя скубла з його ряднини. 
І так щоранку, і так щоднини.
06.11.2021

Дитячі сни. Мухи

Коли мені страшний наснився сон –
зминали мухи білий круг довіри,
де радіусно я і давній друг,
і де площинно діри, діри й діри,
тоді мені страшний наснився сон.

Коли у прірву падала моя
нагріта постіль й миттю холодніла,
та все, мов дзиґа, в просторі вертілась,
бо простір прірви підбивав їй ніжки –
свідомість в прірву падала моя.