Читати книгу - "На схилах Карпат, Семенюк Юрій"

Народні свідчення про заснування села носить легендарний характер. Згідно ним, село було засноване монахами. Їх першими словами стало ''тихо тут, безпечно тут, то-ж тримаємо піст та благословімо це місце на щасливе і довге проживання''. Згідно легенді, долина ще тоді безіменної Пістиньки була вибрана як місце для дотримання посту і заснування власного поселення монахами що рятувалися від ординців. 

Найбільшою перевагою стала наявність соровиці - солі, за якою з Наддніпрянської України їхали до Криму. Така знахідка виявила вирішальний вплив на подальший розвиток Пістиня, зробивши з села центр солеварного ремесла регіону. І нині в західній частині села існує соляне джерело та криниця. 

В Іпатіївському літописі засвідчено що боярин Доброслав не маючи на те повноважень довірив коломийську сіль ''двом беззаконним смердам Лазарю Домажинцю та Ігорю Мелебожичу''. Цікаво, що обидва, як і сам Доброслав, носили схожі до сучасних хорватських імена та прізвища. 

Довідавшись про це Данило Галицький негайно послав стальника Якова з вимогою ''оскільки мого повеління ти не виконав та грабував землю, приймав чернігівських боярів а не галицьких, всю коломийську сіль віддаш воїнам бо призначена вона не для простолюдинів'' .

Саме в Коломиї зберігалися головні склади солі яку варили в селах та містечках сучасного Косівського району: Косів (1318), Уторопи (1367), Пістинь (1375). 

Вперше в історичних архівах Пістинь згадується у 1375 році - повідомляється що жителі цього села судилися в Коломиї через соляні джерела. 

У 1416 король Владислав Ягайло підтверджує надання керування Пістинем (Pyestina) Василькові Тептуковичу. Це перше свідчення феодалізму в історії села. 

Сольовий промисел Пістиня та навколишніх сіл був складовою так званої ''коломийської солі''.

Через те що пістинчани, як і жителі інших гуцульських посель все частіше оминали Коломию та торгували сіллю напряму у 1456 король Казимир Ягайлончик IV видав указ за яким торгувати сіллю мала право лише Коломия, оскільки лише так можна було втримати державне право на ресурс. Окрім того, була накладена феодальна повинність для тих хто тримав кілька коней чи волів возити сіль до Коломиї. 

В 1515 накладено податок вже за лани, сплату за які фіксують також 1579. Тоді Пістинь належав українським шляхтичам Бучацьким що відомі з часів Київської Русі. 

Через століття змін зазнала і письмова назва села латиною - Pysthum. 

Тим часом на міжнародній арені через підсилення Кримського ханства та боротьбу між християнським і ісламським світом посилилися набіги татар: в 1600-29 вони вчинили 20 набігів на Пістинь та довколишні села. 

На щастя, Пістинь мала достатньо ресурсів щоб себе захистити. 

На горі замчище що розташована у північно-східній частині села було укріплене городище-фортеця котре належало Бучацьким. Фортеця складалася з двох частин - верхнього та нижнього замчища. Верхні замчаще являло собою фортецю, а нижнє систему валів і веж де знаходилась охорона. 

Однак, таким чином захищали себе в першу чергу шляхтичі. 

Пістинчани знайшли вихід побудувавши святиню. 

В 1600 було споруджено найстарішу на Гуцульщині Церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Внаслідок винахідливості та працелюбності селян її було побудовано на важкодоступному гірському плато. Більше того - церква була оточена дерев'яними валами і мурами залишки яких дають про себе знати і сьогодні. Саме там пістинчани оборонялися під час набігів. 

Церква є одним з небагатьох п'ятизубних храмів Гуцульщини що має в основі план хреста. 

За легендою, пістинчани тричі намагалися побудувати церкву на основному березі біля села і тричі вона сама переміщувалась на плато. 

Біля неї вже понад чотири століття знаходиться дуб, що зображений навіть на перших її гравюрах. 

В тій частині ріки розташовано і пістинські сланці - гідравлічну пам'ятку України. 

В 1664 відбулася так звана домашня війна: понад 400 селяни 24 драгуни з гарматами спаського маєтку магната Яблуновського напалина села Микитинці та Пістинь. Загинуло декілька людей. 

Ця битва стала початком історичного протистояння між католицьким Спасом та православним Пістинем.

До кінця XVII ст. польські шляхтичі Белзькі, Потоцькі та Яблоновські захоплюють села в місцевої української шляхти. Пістинь перейшла до Потоцьких. 

В 1688 вони зводять укріплений замок Штурбак.

Місце було добре підібраними - з пільної сторони його захищав струмок, з північної ріка. Сумарно це сильно ускладнювало напад татар на фортецю. Також зберігся архівний план в'язниці та квартири гайдука всередині замку. 

Донині збереглися його земляні укріплення. Більше того, в Пістині і досі зберігся вираз ''штурбаку'' - так звертаються до недалеких людей, натякаючи що вони одного рівня з насильницько загнаними селянами. Таким чином Річ Посполита дискримінувала українське населення. 

Та вже в 1746 селян була звільнено - Пістинь отримав Магдебурзьке право.