Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

Усередині мене точилася запекла битва.

Одна моя половина била себе кулаком у груди і волала: «Ти можеш це зробити, Селеста! Це всього лише вечеря!»

Інша шепотіла: «А що, якщо він виявиться маніяком? Або ще гірше — змусить їсти салат із равликами?!»

Я нервово пригладила волосся, яке й без того прилипло до чола від спеки, і ще раз зиркнула на себе у велике дзеркало в коридорі.

Ну… Принаймні сукня виглядала непогано.

Легка, літня, із дрібним квітковим візерунком — справжній вибух скромності серед його розкішних інтер’єрів.

На мені були прості босоніжки, ніяких прикрас. Лише широка посмішка і велике бажання не зганьбитися.

— Пані, — підказав мені один із суворих охоронців, киваючи головою у бік розкішних дверей.

Я глибоко вдихнула, підморгнула своєму відображенню (підтримка ж потрібна!) і рішуче крокнула вперед.

Двері повільно відчинилися, пропускаючи мене всередину.

Світло було приглушене, навколо витала легка мелодія джазу, а посеред просторої їдальні стояв величезний стіл, накритий білою скатертиною, на якій блищало срібне начиння.

А за столом, розслаблено відкинувшись на стільці, сидів він.

Містер “Тиран”.

Людина, яка могла б викликати інфаркт одним лише поглядом.

Його чорна сорочка сиділа ідеально, кожен рух здавався продуманим і точним. Чорне волосся було трохи розкуйовджене, наче він тільки що зійшов із подіуму. А ті темні окуляри, які він тримав у руці, додавали йому вигляду недосяжного і… небезпечно привабливого.

Я зупинилася на мить, збираючи думки в купу.

Добре. Дуже добре.

Просто вечеря.

Просто вижити.

— Ти запізнилася на три хвилини, — його голос був спокійним, але чомусь змусив мене відчути себе школяркою, що спізнилася на урок.

Я демонстративно поглянула на уявний годинник на зап’ясті.

— Це був стратегічний хід. Щоб ви встигли скучити за мною, — усміхнулася я своєю найкращою фірмовою усмішкою номер сім: «Трохи сором’язливо, трохи нахабно».

Він мовчки дивився на мене кілька секунд.

Погляд був холодним і уважним, наче він оцінював товар перед купівлею.

А потім, на мить — крихітну мить! — один куточок його рота смикнувся догори.

Є контакт.

— Сідай, — коротко наказав він.

Я слухняно вмостилася на стілець напроти, намагаючись не перевернути вазу з квітами та не заплутатись у серветках.

Із-за завіси з’явився офіціант із меню. Я глянула на нього й подумки засміялася: така офіційність, ніби я на переговорах з самим Президентом.

— Що будете? — спитав офіціант.

Я поглянула на меню і мимоволі ковтнула.

Тут були назви страв, які я навіть вимовити не могла, не те щоб уявити.

«Карпачо з морського гребінця в соусі з трюфельної олії»…

«Тартар із дикого тунця під соусом із юдзу»…

А можна просто бутерброд з ковбасою?

— Я візьму… ммм… ось це, — ткнула пальцем у першу-ліпшу страву, яку побачила.

— І для мене те саме, — спокійно кинув мій супутник.

Я витримала його погляд, намагаючись виглядати серйозно, хоча дуже хотілося знову зробити якусь дурість.

Але я трималася.

Поки що.

— Розкажи про себе, — раптом промовив він, сплівши пальці перед собою.

Ой-ой-ой.

Починається допит?

Я театрально зітхнула і сперлася ліктями на стіл:

— Ну що ж… Мене звуть Селеста. Я — королева падінь, володарка незручних моментів і офіційний амбасадор какао.

На обличчі “Тирана” промайнув тінь усмішки.

Так-так-так, ловлю момент!

— А ще, — нахилилася я вперед, ніби ділилася великою таємницею, — я вмію співати пісню про піцу на трьох мовах.

Його брова піднялася:

— Про піцу?

— Абсолютно серйозно. Можу виконати реп-версію, якщо побажаєте.

Він відкинувся на спинку стільця і, здається, вперше за весь цей час трохи розслабився.

Наче не знав, що з такою… скажімо, нестандартною «нареченою» робити.

А я тільки й думала:

План «Не закохай його в себе» тріщить по швах на самому старті.

Я намагалася сидіти рівно й виглядати пристойно. Чесно.

Але як тільки офіціант приніс нам наші страви, моя душа залишила тіло.

На тарілці лежало щось… маленьке. Прозоре. І виглядало це так, ніби хтось вирішив розпочати кулінарний експеримент, але зупинився на стадії «підготовка продуктів».

— Це… їжа? — вирвалося у мене, і я одразу ж прикрила рот рукою.

«Ти що, дурна, Селеста?! Це елітна страва! Будь серйозною!»

Я підняла погляд і зустрілася з його поглядом.

Він мовчки спостерігав за моїм внутрішнім конфліктом, ледве стримуючи посмішку.

Чудово. Тепер він точно вважає мене дикаркою.

Зібравши всю свою мужність, я акуратно відрізала маленький шматочок… чого б це не було, і чемно відправила його до рота.

На смак це нагадувало щось між гумкою і морським прибоєм.

Я змусила себе посміхнутися:

— Чудово… Дуже… ммм… оригінально.

Він лише кивнув, злегка піднявши келих із вином.

— Мені цікаво, — промовив він після кількох хвилин тиші, — як тебе виховували, якщо ти не боїшся казати те, що думаєш?

Я поклала виделку, нахилилася вперед і змовницьки прошепотіла:

— О, мене виховувала сама Життя. Вона — сувора матуся. Але іноді дозволяє брати на вечерю морозиво замість броколі.

Його вуста злегка смикнулися.

Бінго! Маленька перемога!

— Справжня Життя, — повторив він задумливо, ковзаючи поглядом по моєму обличчю.

На мить мені стало незатишно.

Його погляд був надто уважним, надто глибоким, ніби він міг бачити всі мої секрети, всі страхи і всю мою фальшиву роль “нареченої”.

Не можна так довго дивитися на мене! Я ще закохаюся!

Я швидко втекла в розмову:

— А ви? Ваша матуся була суворою?

Він на секунду завмер, а потім сухо відповів:

— Вона була… цілеспрямованою.