Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

Ну прекрасно. Холодні родинні стосунки. Додамо ще цей пункт до списку «чому він став Тираном».

Я взяла ковток води, намагаючись згладити незручну паузу.

Але тут офіціант незграбно перечепився через край килима і, як у сповільненому кіно, полетів на мене разом із другим підносом.

Я скрикнула і відхилилася вбік, але… не встигла.

Щось холодне, схоже на крем, розмазалося по моїй руці і сповзло просто на мою сукню.

У кімнаті запанувала мертва тиша.

Я моргнула, потім ще раз.

І що робити? Кричати? Плакати? Бігти?

Я вибрала варіант Селести:

— О, тепер я офіційно десерт, — радісно заявила я.

Він засміявся.

Реально засміявся! Низький, приємний сміх, такий справжній, що я ледь не забула про крем на своїй руці.

Я театрально лизнула кінчик пальця:

— Ммм… здається, ваніль!

Його плечі здригнулися від сміху ще більше.

І в цей момент я точно знала:

Якщо навіть така катастрофа може його розсмішити — у мене є шанс.

Навіть якщо цей шанс трохи липкий і пахне ваніллю.
Коли офіціант нервово запропонував замінити страву й витерти мені сукню, я, як справжня леді… притисла серветку до плями, гордо відмовилась і сказала:

— Все добре. Це новий тренд. Ванільна аристократія.

Він, здавалося, навіть трохи здивувався, що я не вибухнула істерикою. Але усмішка на його вустах так і не зникала.

— Ти завжди так реагуєш на катастрофи? — запитав, коли ми залишили ресторан і вийшли в прохолодну літню ніч.

— Звичайно. Мій девіз: якщо не можеш це уникнути — смійся, поки не стане краще. Або поки хтось інший не знітиться більше за тебе.

— Схоже, ти вже багато чого пережила.

— Якби ти тільки знав.

Я на мить замовкла. Ми йшли повз ряд фонарів, що кидали м’яке світло на бруківку. У його постаті було щось дуже… стримане. Немовби він усе тримає під контролем. Навіть тінь.

Він вів мене не у звичайний автомобіль, а до внутрішнього саду ресторану, де горіли свічки й ледь чутно лунала джазова музика. Із сусіднього боку рідко проходили інші гості — місце було затишне й тихе.

— У тебе дуже дивне почуття гумору, Селеста, — сказав він, і я не змогла визначити, це комплімент чи вирок.

— Із таким обличчям мені треба хоч щось мати дивне, щоб світ не луснув від заздрощів, — відпарирувала я.

Він зупинився, подивився на мене, і вперше за весь вечір — серйозно.

— Я досі не розумію, чого саме ти хочеш від цього шлюбу.

Опа. Почалося.

Я глибоко вдихнула. Грати роль було важче, ніж я думала. Але уявила маму. Її усмішку. Її слабкі руки, які хапалися за мене, коли боліло. І я вирівняла плечі.

— Впевненість. Стабільність. Хоч раз у житті знати, що наступного ранку я прокинусь у безпеці, а не з думкою, як прожити ще один день.

Його обличчя залишалося кам’яним.

Я кинула ще одну фразу, вже м’якше:

— А ти? Чого ти хочеш від цього шлюбу?

— Чесності.

Це слово зависло в повітрі, мов куля.

Я кліпнула. Серце застрибало десь у п’ятках.

— Ну… тоді ми приречені.

— Чому?

— Бо я — найнечесніша дівчина у твоєму житті.

Він нахилився ближче, і я могла відчути аромат його парфумів. Не надто різкий. Такий, що змушує голову трохи крутитися.

— А може, саме тому мені так цікаво, що буде далі.

Чорт. Він занадто близько. І занадто дивно говорить. Ніби… ніби бачить мене. Справжню.

Я посміхнулась. Ніяково. Занадто щиро.

І швидко змінила тему:

— До речі, твій ресторан має нуль з десяти в категорії «нагодувати дівчину після важкого дня». Але десять з десяти — за розваги. Впала страва, кумедна дівчина, сміх. Ідеально для першого побачення.

Він зітхнув, і вперше його усмішка здалася не такою стриманою. Майже теплою.

— Це не побачення, Селеста.

— Ні? А я вже готувалась писати про це в щоденнику під заголовком «Селеста і Тиран: ніч, яка змінила все».

— Ти дивна.

— Я унікальна. Не плутай.

І ми знову рушили алеєю.

Але з кожним кроком мені ставало важче дихати. Бо правда підступала ближче. І я знала — ця гра надто небезпечна.

Бо я ж… не наречена.

Я — тимчасова обманщиця з місією: не закохатися в Тирана.

Але, схоже, я вже почала провалювати місію на третій день.