Читати книгу - "В обмін на кохання, Солен Ніра"

Ранок почався не з кави. А з дзвінка.

— Одягай щось пристойне. Їдемо до моєї родини, — сухо повідомив Лукос, ніби це звичайний похід по зубну пасту.

— Почекай, як це до родини? Це ж лише наш третій день знайомства! Я ще не встигла зіпсувати тобі життя!

— Саме тому їдемо зараз. Поки не встигла, — і він кинув слухавку.

Я стояла серед кімнати у піжамі з написом “I donut care”, і відчувала, що життя готує мені щось… дуже смачне. Але не в хорошому сенсі.

Через годину я сиділа в блискучому чорному автомобілі, затягнута в скромну сукню пастельного кольору, яку мені надіслали з дому Лукоса ще вчора. Його водій був мовчазним, як статуя. Я — нервовою, як студент перед екзаменом.

— Лукос, — почала я, коли ми під’їжджали до вілли, — можливо, варто трохи… підготувати мене?

— Просто будь собою.

— Тобто зробити вигляд, що я леді, не впасти в салат і не жартувати про смерть?

— Саме так.

Вілла була величезна. Я б назвала її маленьким палацом, якби не той факт, що з неї вийшла… вона.

Мати Лукоса.

Худа, з ідеальною укладкою, в білосніжному костюмі. Її погляд пронизав мене, мов рентген.

— Це вона? — спитала вона тоном, від якого в’януть квіти.

— Так, мама. Це Селеста.

Я простягнула руку. Вона подивилась на неї, як на жабу в кришталевій вазі, і… не потиснула.

— Чудово. Входьте.

Так. Почалося.

У залі було ще кілька людей. Мені їх представили. Всі з вигляду — представники клану “Ми не сміємося. Ми аналізуємо.”

Аякс — старший брат Лукоса, лікар. Виглядав, ніби щойно з операційної. Із поглядом, як у сканера МРТ.

Ізабель — сестра. Струнка, впевнена, з червоною помадою, яка не змінилася ні на міліметр за всю вечерю.

Дідусь Гектор — єдиний, хто посміхнувся і шепнув мені:
— Якщо тебе викинуть — тікай до мене. У мене є печиво.

Я закохалась у дідуся одразу.

Стіл був накритий бездоганно. Срібні прибори, кришталеві келихи. А я… просто намагалася правильно тримати виделку.

— Селесто, — почала мати Лукоса, — розкажи, будь ласка, про своє походження.

Ой.

— Ну, я виросла в… затишному будинку. З мамою. Багато читала. Обожнюю каву. І… кішок. Але в нас була лише сусідська.

— Я мала на увазі — про свій родовід.

— А-а… ну… Я — нащадок великої прабабусі, яка, за легендою, вигнала всіх комарів із нашого села.

Лукос подавився водою.

Ізабель вишукано підняла брову.

— Жартую, звісно. Насправді… мій родовід простий. Але душа — велика!

Дідусь Гектор ледь не аплодував.

Коли офіціант подавав салат, я нервово потягнулась за келихом, і випадково… зачепила ложку.

Вона злегка злетіла в повітря і… з жахливим плюхом впала в олів’є, розбризкуючи його на скатертину.

Мати Лукоса ахнула.

Я підняла ложку і винувато посміхнулась:

— Кажуть, якщо ложка падає — будуть гості. Ну от, я і з’явилась.

Дідусь Гектор пирснув.

А Лукос… дивився на мене з таким виразом, ніби не знав, чи мене треба обійняти, чи запакувати в коробку “з поверненням”.

А я просто сиділа. Серед білого посуду. З червоною ложкою в руках. І намагалася не закохатися ще сильніше.

Я зібрала рештки своєї гідності, поклала ложку назад — вже не в салат — і всміхнулась. Мати Лукоса дивилася на мене так, ніби я осквернила її фамільну порцеляну власною присутністю.

— Селесто,—сказала вона з холодною витонченістю,—у нашій родині ми цінуємо глибокі розмови. Розкажи, яку книгу ти прочитала останньою?

Я прокашлялась.

— «101 спосіб вижити на першому побаченні». Але якщо чесно — “Гордість і упередження”.

Вона примружила очі.

— О, Джейн Остін. Класика. А що тебе вразило найбільше?

Я закусила губу. А потім видала:

— Те, що містер Дарсі — перший офіційно зареєстрований інтроверт з абсурдною харизмою. І що, попри свою похмуру міну, він все ж зумів купити любов… ну, тобто, заслужити її.

Тиша.

Аякс припинив різати м’ясо. Ізабель занурила ложку в суп з гідністю англійської королеви.

Дідусь Гектор хихикнув.

— І, між іншим, — додала я, — я б не відмовилась, щоб хтось колись купив мій дім просто, щоб бути ближче. Це романтика, чи не так?

— Це психологія залежності, — пробурмотіла Ізабель.

— Це інвестиція в любов! — відповіла я, піднімаючи келих. — Тож тост. За містера Дарсі! І за всіх дивних чоловіків із хорошим серцем та проблемами з комунікацією.

Я не знаю, що вразило їх більше — моя щирість, мій келих шампанського чи слово “інвестиція”.

Але точно знаю, що Лукос… усміхнувся. Він дійсно усміхнувся.

І на мить мені здалось, що я — не катастрофа у сукні, а дівчина, яку хочеться слухати. Навіть якщо вона випадково назвала брата нареченого “містером Аспірином”, бо забула його ім’я.

Мати Лукоса звела мене на балкон після вечері.

— Слухай уважно, дитино, — сказала вона, дивлячись на квіти в саду, — ти добра. Це видно. Але доброта — не те, що утримає такого чоловіка, як мій син.

— А що утримає? — чесно спитала я.

Вона перевела на мене погляд:

— Кров. Положення. Справжнє коріння. А не… коти сусідські.

Я кивнула.

А потім:

— Я розумію. Але часом саме коти змушують людину відчувати себе вдома. Навіть якщо вони не свої.

Коли ми їхали назад, Лукос мовчав.

Я вирішила не мовчати.

— Твоя мама, здається, мене обожнює.

— Вона просила терміново перевірити твоє ДНК. Я відмовився.

— Що ж. Це майже як прийняти в родину.

Він не відповів. Просто обережно подивився на мене.

— Ти зробила це свідомо? Ложка в олів’є?

— Я… не знаю. Це могла бути підсвідома помста за всі весільні торти, які я ніколи не їла.

Лукос усміхнувся.

І я зрозуміла — цей “Тиран”… тріщить.
На наступний день мене розбудив делікатний стукіт у двері.

— Пані Селесто, — прошепотіла крізь щілину економка, — сеньйор Лукос просить вас бути готовою до третьої години. Буде особлива гостя.