Читати книгу - "Полювання за методом ШІ, Iryna Demchuk"

Минув тиждень. А може трохи більше.
Нічого не відбувалося. І в цьому був свій шарм.

Я скуповувалась у дисконтному магазині — там, де цінники надруковані ще на старому принтері, а касирка втомлена вже з 7:40 ранку.
Ідеальне місце, коли тобі не потрібна романтика, тільки молоко, хліб, туалетний папір і базові відчуття з піраміди Маслоу.
Спокій, тепло, передбачуваність.
Тобто те, що я пестила, як кота на підвіконні.

І тут, звісно, всесвіт підморгнув.

Понеділок. Зранку.
Я в спокої, без зайвих очікувань, і тут дочка з порогу:

“Мамо, нам треба булочки і сік. На класну працю. А ще, може, щось до чаю.”

Що до чаю? До чого цей чай? Я не готова до соціальних заходів о восьмій ранку.

Я озираюсь на годинник. Встигнути можна. Але тільки в один магазин.
Той.
Магазин, у якому я залишила погляд, розгубленість, і частину самоповаги в пакеті з йогуртами.

В голові GPT вже вмикає режим “ох, знову ти”.

“Ситуація знову привела вас до точки зустрічі.
Це називається повторний вхід у гештальт.”

Та дякую, дорогенький. Я називаю це “де булочки — там і травма”.

Я втягу плечі, натягаю куртку, вдаю, що я просто мати, яка поспішає.
І тут — вхід.
Двері відчиняються. Я втягу повітря. Сухий запах тієї самої кави, холодильник трохи шумить…
Його немає.

Я одразу це помічаю.
І це так дивно — бо я не чекала, правда.
Але коли його немає — всередині виникає щось на кшталт... шкода.

Я швидко набираю булочки (навіщо три види, чорт забирай?), сік, щось ще — вдаю, що це все суто терміново.
Але потім стається класика: я бачу знайоме обличчя.

Не він. Хтось із персоналу. Він киває мені, як завсідниці.
Я кивнула у відповідь, вже майже біля каси.

🤖 GPT каже (впевнено, ніби нічого не сталося):

“Наявність знайомого серед персоналу — знак стабільності.
Відсутність суб’єкта — ознака випадковості, або… зміненої зміни.”

“Але дозвольте запропонувати:
Ви увійшли у простір, у якому не боїтеся побачити його.
Це вже не втеча. Це готовність.”

Я оплачую. Руки не тремтять. Пакет не випадає.
І в голові не музика, не серцебиття.
Просто тиша.

І це, чорт забирай, приємно.

Я вийшла.
Без сцени. Без катарсису. Без навіть натяку на драму.

Я спокійна.
Йду до автобусної зупинки.
Все ок.
Тихо. Серце не тремтить.
Отже, це була фантазія.

І тут мене чорт дьорнув озирнутись.

Зупинка якраз біля входу в магазин.
І він… стоїть.
Курить.

Ніби нічого.
Ніби просто вийшов подихати.
Але стоїть.
І дивиться.

Всі десять хвилин, поки автобус не приїхав.
Я сіла.
Він ще дивився,
навіть коли двері зачинилися.

І лише тоді…
пішов назад у магазин.

Серце знову…
вискочило через вуха.

Десять хвилин паління.
Що сказати?

Кінець.

Чи початок.