Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Він кинув телефон на стос документів і знову повернувся до вікна. Іванка вміла відчути момент, коли ставала зайвою, а тому зникла так само нечутно, як і з’явилася. 

Ні, не може бути, щоб вони створили ліки від ураження Мітча, напевно, компанія працювала не тільки над цим. Та й Артур не приховав би таку інформацію від близького друга — навіть якби йшлося про експериментальне лікування! 

«Не думай про це. Не псуй собі вечора — бракувало ще примарних надій. Артур повернеться з операції й усе пояснить. Це точно не ліки від Мітча. Не треба видавати бажане за дійсне. Не думай про це», — вмовляв себе Едем. 

З кожним ковтком вина йому ставало легше: алкоголь залишав у ньому все менше Едема й усе більше волі давав Вікторові Шевченку. Що ж, навіть краще, якщо перед майбутніми торгами ситуацією керуватиме успішний бізнесмен, а не юрист-невдаха. 

І, допивши свій келих, Едем схопив непочатий Іванчин. 

— Про що мріють маленькі дівчатка? — спитав Едем у Іванки в ліфті. 

— Га? 

— Та припини, просте запитання. Якщо соромишся Затойчі, ми зупинимо кабіну, хай виходить на третьому, і спускається далі сходами. 

Затойчі зобразив свою фірмову напівусмішку, від якої незнайомій людині стало б моторошно. 

— Здається, ви трохи перебрали, — сказала Іванка. 

— Так, і тому на аукціон мене повезеш ти. 

Прагнучи знайти пояснення тому, що відбувається, Іванка торкнула за плече Затойчі: зазвичай кермував особистий водій Шевченка, зрідка — Затойчі, але вона — ніколи. 

Той у відповідь усміхнувся ще ширше. Явно щось знав. 

На табло зеленим висвітився нуль. Вони вийшли в хол. Едем відсалютував охоронцям. Ті ввічливо з ним попрощалися. 

— Затойчі, про що мріють маленькі дівчатка? — Едем різко спинився — так, що Іванка, яка йшла за ним, ледве на нього не наштовхнулася. 

Затойчі почухав тверде підборіддя так, що воно аж зарипіло. 

— Про принца, який виконує бажання. 

Едем кивнув — такої відповіді він і чекав. 

Вони вийшли на вулицю й завмерли на сходах. 

Перед ними — наче єдина святкова дата на всіяному чорними цифрами календарі, наче жінка в червоній сукні серед сіро-зелених костюмів у Матриці, наче крапля крові, що проступила на шлюбному вбранні, — яскравів червоний «Шевроле Корветт» останньої моделі. 

— Бінго! — Едем підняв руки в переможному жесті. — Я принц! 

І вперше на пам’яті Віктора Шевченка Затойчі засміявся. Притуливши руку до живота, ця гора м’язів залилася сміхом, як дитина, дивлячись то на боса, то на вражену Іванку, то на сонце між будинками. 

Не розуміючи причини його сміху, Іванка не змогла стримати свого — надто вже заразливо реготав суворий охоронець. 

Едем засунув руку в кишеню мало не по лікоть, вийняв ключі й поклав їх у руку Іванки. 

— Це ключі до свободи, — він узяв її за плечі. — Сьогодні ввечері я пройду по нашому сценарію до кінця, і ти зможеш сказати, що поряд із Віктором Шевченком ти зробила дещо більше, ніж заробляла для нього гроші, — ти допомогла йому витратити їх. Перепон уже немає. Саджай поряд свою дівчину — здається, її звуть Катею — і тисни на газ. Домчи до місця біля ріки, де тобі хотілося б жити, займайся хореографією чи репетиторством, удочери дитину і проживи життя не фінансисткою, а просто щасливою людиною. 

Іванка споважніла й гикнула, не відразу зрозумівши зміст сказаного. Затойчі підхопив рюкзак із ноутбуком, який вона мало не впустила. Стиснувши в руці ключі, повільно, наче підкрадаючись до оленяти, яке скубе траву і яке можна злякати різким рухом, вона спустилася до машини. Провела по ній долонею, наче хотіла переконатися, що вона не постала з марева, відчинила дверцята. 

Едем і Затойчі залишилися біля дверей, наче глядачі вуличної вистави. Двоє немолодих чоловіків, які давно не бачили казок. 

— Затойчі, сподіваюся, ти не мрієш одного дня від мене поїхати? 

— Навряд чи. Я нічого не тямлю в хореографії. 

Едем витер із лоба піт, якого не було. 

— Що ж, я поїду на аукціон в іншій компанії, доручи тільки мене забрати. У твоєї доньки день народження, якщо я правильно розумію? От і чудово, зроби їй подарунок — повернись додому раніше. 

Затойчі кивнув, розуміючи, що причина — не день народження: останні хвилини з Іванкою бос волів би побути подалі від чужих очей. Він порився в кишенях піджака й витягнув подряпану жерстяну коробочку. В ній перекочувалися дві коричневі капсули з порошком. 

— Прийміть одну зараз, а другу прямо перед аукціоном. Миттю збадьорить, — дав на прощання настанову Затойчі. 

Едем недовірливо взяв коробку, роздумуючи — а чи хоче він збадьоритися. І сховав її в кишеню, де щойно лежали ключі. 

Величезні блакитні очі в жовтій оправі окулярів, що сиділи на неіснуючому носі, виникли наче нізвідки. «Шевроле» повернув праворуч — й одразу наткнувся на мурований паркан і важкі ворота з вигнутими сталевими драконами, що нагадували морських коників. День і ніч очі з вицвілого, забутого власниками рекламного щита стежили за життям по той бік паркану, і було в них стільки ж вогню, скільки й у приварених ковалем драконах. 

Ворота клацнули й почали повільно відчинятися. 

Удалині розминався оркестр. Його різноголосі звуки ввірвалися в салон машини точно в ту мить, коли вона перетнула залишену воротами борозенку — таку собі прикордонну смугу, що давала зрозуміти: далі — приватна власність. Едем подумав: ступи крок назовні, вийди за цю борозенку — і музика щезне. Асфальт під колесами наче відлитий із цілого шматка скла, і залиш на ньому бодай тріщинку чи щербинку — одразу ж поміняють усю дорогу. 

«Шевроле» під’їхав до двоповерхового палацу зі стрілчатими арками, шпилями на цегляних баштах, один із яких вінчав флюгер у вигляді відьми на мітлі, і горгуліями зі складеними крилами, що звисали перед входом. Поруч височів дуб такого розміру, що затуляв від призахідного сонця весь майданчик перед будинком. Як колись міста зводили саме на берегах річок, так і тутешній господар вирішив збудувати свій маєток не просто десь, а коло підніжжя трьохсотлітнього велета. Біля машини виріс воротар у синіх спортивних рукавичках, відчинив Едемові дверцята й лишився чекати на випадок, якщо машину треба припаркувати. Але той не поспішав виходити — він дивився на Іванку і збирався з думками. 

Вона опустила вікно й, байдужа до палацу, роздивлялася дуб.