Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Який він самотній, — сумно зауважила. 

— Така його плата, — відповів Едем. 

Іванка повернулася до нього. Побачивши її стиснуті губи, воротар зрозумів свою помилку, м’яко причинив дверцята, відійшов на кілька кроків і заходився смикати якусь ниточку на своїй рукавичці. 

— Я можу наостанок допомогти вам зібрати інвесторів, — вона вдарила кулачком по долоні. 

— Я впораюся, люба, — запевнив він. На прощання чоловік може дозволити собі ніжність. 

— Залишилася найскладніша частина. 

— І з цим я теж упораюся. 

Вони мовчали, як мовчать близькі люди, які бачаться, може, востаннє. 

— Не дзвоніть мені, — Іванці було непросто це вимовити. — Не хочу, як у дитинстві, роками чекати дзвінка. 

Едем кивнув, хоч і не відразу. Іванка зняла з шиї кулон у вигляді срібної монети, на аверсі якої розпластав крила фенікс, і поклала йому в долоню. 

— Тоді дзвони мені ти, — Едем обвів вказівним пальцем контур птаха. — Хоча б раз на рік. Цього дня. Першого дня твого нового життя. 

— Обіцяю. 

На прощання вона обняла його, ткнулася носом у шию, — і його пам’ять увібрала запах її волосся. 

Едем вийшов з автівки, зачинив дверцята й спинився, чекаючи, поки машина сховається за пагорбом. Стиснув кулон. Той був теплий, і це було Іванчине тепло. 

— Нерозмінна, — сказав Едем воротареві. Той із розумінням кивнув, але не поспішав вести гостя в дім. І тільки після того, як Едем надів кулон на шию, воротар вирішив, що настав час розчахнути перед ним двері в маєток. 

Вони минули величезну залу з двотонною люстрою, що горіла тисячею вогнів, і сходами з перилами білого мармуру, пройшли коридором, обставленим лицарями в обладунках та прикрашеним зразками вогнепальної зброї й картинами майстрів дев’ятнадцятого століття, і, на подив Едема, вийшли у внутрішній двір. 

Там він і зрозумів, що, зібравшись на аукціон, втрапив на прощальну вечірку. 

Близько сотні гостей, у піджаках, сорочках, футболках та вишиванках, у коктейльних сукнях, брючних костюмах, в обтислих спідницях вихоплювали в офіціантів келихи з шампанським і склянки з бурбоном, сипали компліментами в колі давніх друзів, сяяли діамантами в сережках і запонках, звіряли час за хронометрами, орудували виделками біля столів із закусками, стежили за величезним екраном, на якому беззвучно транслювали кліпи, розгадували мозаїку на дні басейна, слухали сольну партію саксофоніста, давали вказівки телефоном, видивлялися в натовпі знайомих і самі знайомилися з гостями, імена яких знали з газет та пліток. 

— Друже мій, вітаю, — господар дому Сергій Хижняк у добре скроєному чорному костюмі й червоному метелику розкинув руки, як рибалка, хвастаючи уловом, і загріб почесного гостя в свої сіті. Едем вдихнув запахи чоловічого одеколону, лосьйону після гоління та алкоголю, пізно похопившись, що вони перебили той аромат, який він ніс весь довгий шлях через дім. — Як дружина? Знайшла рецепт тієї форелі на вугіллі, що ми куштували в Ніцці? Як старший? Рука зажила? 

Удосталь поляскавши Едема по спині, Хижняк відсторонився на відстань витягнутих рук, якими він міцно тримав свого гостя за плечі. 

— Відкрий мені таємницю: як заробляти мільйони і при цьому не мати жодної сивої волосини? — Хижняк провів рукою по своїй чуприні, на якій, утім, теж не було сріблястих ниток. 

— В обмін на зізнання, як втрачати мільйони і при цьому не втратити життєлюбства, — парирував Едем. 

— Ну це просто. Жінки, — Хижняк махнув рукою кудись у натовп. 

— Якби мені сказали, що у вас вечірка, а не аукціон, прийшов би не з порожніми руками, — дорікнув Едем. 

— Ти прийшов із чековою книжкою, цього більш ніж достатньо, — розреготався Хижняк. 

Едем зобразив чергову усмішку. 

— Прийшов, хоч і не розумію, чому ви продаєте такий ласий шматок. 

— З «Трьома китами» розберемося трохи згодом, — утік од відповіді Хижняк. — Поки що скуштуй дикого кабана. Сам підстрелив. 

Він кивнув у бік столів із закусками й покинув Едема так само невимушено, як і з’явився. 

Приберегти освіжаючі пігулки від Затойчі було правильним рішенням, подумки похвалив себе Едем. Тільки п’яним і можна сприймати цей натовп. Кілька людей кивнули йому, він махнув їм у відповідь і рушив було до музикантів, але шлях йому несподівано заступила хижачка в сукні, яка заледве охоплювала її пружні форми, і простягла склянку з бурбоном. 

— Кажуть, треба мати не менше десяти мільйонів на рахунку, щоб бути запрошеним сюди, і не менше сотні, щоб господар особисто привітався, — промуркотіла вона. 

— Не знаю, я просто водій, — відповів Едем. — Дякую за віскі. 

Він обминув хижу леді й рушив у бік оркестру. Саксофоніст закінчив свою партію, і нечисленні глядачі перед сценою стримано йому аплодували. Поки маестро витирав піт із лоба, ударник покрутив у руці паличку й дав старт новій композиції. 

Худий чоловік за шістдесят у твідовому піджаку з латками на ліктях стояв у самоті навпроти музикантів і хитав головою в такт. Він підніс до губ склянку і, виявивши там тільки лід, озирнувся в пошуках офіціанта. Едем простягнув йому свій бурбон. 

Перед ним стояв головний редактор і власник «Українського часу» — найпопулярнішого Інтернет-порталу країни. Едем зустрічався з ним лише пару годин тому й анітрохи не здивувався, побачивши його тут. Редактор забрав запропоновану склянку, а свою обережно поставив на траву. 

— Він думає, що епоха джазу досі ще триває, — останнє слово редактор не договорив, а пробулькотів. Зробивши щедрий ковток, продовжив: — Він думає, що вона не закінчилася з першими російськими воєнними в Криму. Так, ми жили в ту епоху, нарощували капітали й переводили їх в офшори, фліртували з усіма сусідами одночасно, не дбали про власну безпеку, говорили про боротьбу з корупцією жартома. І тепер ми платимо за своє довір’я й безтурботність. 

— Дехто примудряється втікати, не сплативши рахунків, — зауважив Едем. — Я так розумію, ми з вами зараз на прощальній вечірці? 

— Хижняк дізнався про щось, чого не знаємо ми, і намастив п’яти. Світ несправедливий, правда ж? — літній редактор махнув склянкою і кілька дорогоцінних крапель бризнули на траву. Чомусь через свою незграбність він став Едемові ще симпатичнішим. 

Із будинку вийшла нова порція гостей. Наче їх усіх зібрали на якомусь ярмарку марнославства і скопом привезли сюди на автобусі. 

— Знаєте, був період, коли я переставав читати ваш вісник, — Едем говорив про власний досвід, не звертаючись до минулого Віктора Шевченка. — Важко день при дні зазирати в планшетку з діагнозом країні і не бачити прогресу. Так можна й руки опустити. Та я можу відкласти читання, коли