Читати книгу - "Фактологія"

Ніхто не вмів плавати, і коли човни поперекидалися від хвиль, усі матері з дітьми й рибалки потонули.

Після обіду я знову поїхав на північ, повз блокпости, щоб продовжити дослідження дивної хвороби. Коли я проїжджав через Мембу я побачив, як група людей виносить з води і вкладає в рядочок біля дороги мертві тіла. Я побіг на берег, але було вже занадто пізно. Я запитав чоловіка, який ніс тіло мертвого хлопчика: «Чому всі ці матері з дітьми опинилися в таких непевних човнах?».

«Уранці не приїхав автобус», — відповів він. Ще декілька хвилин я не міг втямити, що саме наробив. І досі я собі цього не пробачив. Навіщо тоді сказав меру, що він щось має зробити?

Я не можу перекласти провину за ці трагічні смерті на рибалок. Люди у відчаї, яким треба дістатися ринку, звичайно, сядуть у човен, коли влада з якихось причин перекрила дороги й не пустила автобуси до міста. Бракує слів, щоб розповісти, як мені довелося примушувати себе працювати того дня й потім, після тієї події. Я ні з ким не говорив про це впродовж 35 років.

Але я продовжив роботу й нарешті виявив причину захворювання: як і підозрював, люди отруїлися. Найдивнішим було те, що вони не їли нічого незвичайного чи нового. Щоб маніок, який був основним продуктом харчування в цій місцевості, став їстівним, його треба обробляти впродовж трьох днів. Усі завжди про це знали, тому ніхто ніколи не чув, щоб хтось отруївся маніоком (відповідно не чули про такі симптоми). Але того року врожай був жахливим і держава закуповувала оброблений маніок за дуже високими цінами. Раптом бідним фермерам випала нагода заробити трохи додаткових грошей, щоб нарешті позбутися своєї страшної бідності, тож вони попродавали всі запаси маніоку, які лише мали. Після дня успішної торгівлі люди повернулися додому голодними. Настільки голодними, що не втрималися та з’їли необроблені корені маніоку. Увечері 21 серпня 1981 року це відкриття перетворило мене з місцевого лікаря на дослідника, і решту життя я досліджував взаємний вплив економіки, суспільства, токсинів і їжі.

Через чотирнадцять років, у 1995-му, міністри в Кіншасі, столиці Демократичної Республіки Конго, почули, що в місті Кіквіт зафіксовано спалах хвороби Ебола. Вони злякалися й вирішили, що слід щось зробити. І перекрили дороги.

І знову з’явилися непередбачувані наслідки. У столиці виник­ла серйозна проблема з харчуванням, тому що сільськогосподарські райони, які завжди забезпечували всі поставки обробленого маніо­ку для міста, залишилися по той бік зараженого району. Голодні люди почали скуповувати все, що можна, із другої найбільшої продовольчої зони. Ціни одразу підскочили. І знаєте що? Знову спалахнуло таємниче захворювання з паралічем ніг і сліпотою.

У 2014-му, 19 років по тому, вірус Ебола знову з’явився на півночі Ліберії. Недосвідчені люди з багатих країн дуже перелякалися і зробили те саме: перекрили дороги!

У Міністерстві охорони здоров’я мені довелося зустрічатися з першокласними політиками. Вони були досвідченішими, і цей досвід зробив їх обережними. Найбільше вони переймалися тому, що через перекриття доріг люди, що залишаться за блокпостами, втратять довіру. Це призведе до катастрофи: спалах Еболи можна подолати, лише якщо відстежувати тих, із ким контактували хворі, а це залежить від того, наскільки чесно люди можуть розповісти про всіх, із ким вони мали справу й кого торкалися. Ці герої сиділи в найбідніших оселях та обережно розпитували людей, які щойно втратили когось із членів родини, про кожного, кого померлий любив, торкався і міг заразити перед смертю. Звичайно, майже в усіх випадках той, кого опитували, першим потрапляв у список потенційно заражених. Незважаючи на постійний страх, плітки, які миттєво розповсюджувалися, паніки там не було. Груба сила не допомагає у випадках, коли досліджують шляхи розповсюдження захворювання. Тут допоможе лише терпляча, спокійна, ретельна робота. Інформація, яку обачливо залишить одна людина про численних коханок померлого брата, може вартувати тисяч життів.

Якщо ми боїмося й до того ж на нас тисне час, то починаємо прокручувати в голові найгірші сценарії. І водночас ухвалюємо най­дурніші рішення. Здатність аналітично мислити може зникнути через напруженість від того, що треба прийняти швидке рішення й ужити негайних заходів.

Тоді, 1981 року в Накалі, я декілька днів ретельно вивчав захворювання, але про наслідки перекриття дороги думав менш ніж хвилину. Терміновість, страх і однобокий погляд на ризики пандемії перешкоджали мислити ширше. Поспішаючи зробити хоч щось, я зробив дещо жахливе.

Інстинкт терміновості

Зараз або ніколи! Негайно вивчіть усі факти з «Фактології»! Завтра буде пізно!

Ми дійшли останнього інстинкту. Настав час вам вирішувати. Цей момент ніколи не повернеться. Більше ніколи ви не матимете перед очима такого опису людських інстинктів. Зараз ви маєте унікальну нагоду — лише сьогодні — опанувати всі аналітичні матеріали цієї книжки та повністю й назавжди змінити свій спосіб мислення. Або ви можете просто дочитати цю книжку, закрити її, подумати «ну й дивина» і продовжувати жити так само, як і раніше.

Але вирішити вам потрібно зараз. Час діяти. Чи зміните ви сьогодні власний спосіб мислення? Чи житимете все життя невігласом? Вирішувати вам.

Імовірно, ви вже не раз чули схожі висловлювання — від торговельних агентів чи активістів. І ті й інші добре вміють користуватися цією методикою: дійте зараз — або втратите шанс назавжди. Вони спеціально запускають ваш інстинкт терміновості. Майже ніколи не буває щось аж так терміново. Майже завжди у вас є вибір «або/або». Ви можете відкласти книжку й займатися чимось іншим. За день, місяць чи рік ви можете повернутися до неї й пригадати, про що тут ішлося. І пізно не буде. Справді, вчитися краще так, аніж проковтнути усе й одразу.

Інстинкт терміновості спонукає нас до негайних дій перед лицем неминучої небезпеки. У далекому минулому він не раз рятував людей. Якщо нам здавалося, що у траві причаївся лев, то було не надто мудро довго аналізувати ситуацію. Ті, хто зупинявся й ретельно обмірковував імовірність наявності лева, не входять до числа наших предків. Ми є нащадками тих, хто швидко вирішував і так само швидко діяв навіть за нестачі інформації. Навіть нині нам потрібен інстинкт терміновості. Наприклад, коли раптом ні­звідки з’являється машина, і нам треба вивернутися. Але сьогодні ми усунули більшість безпосередніх небезпек і лишилися перед складнішими й часто абстрактнішими проблемами. Інстинкт терміновості також здатен збити нас