Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

- Я це так не залишу, - прошепотів мені Максим. - Треба його затримати. Зловити. Якщо не затримаємо зараз, то може прийти ще раз, коли нас не буде, або хтозна коли. А в мене там цінні речі є, дуже дорогі, наприклад, кілька платинових тиглів. І взагалі, він може порушити мені експеримент. Я знаю тут, в селі, є кілька хлопців, що за пляшку горілки можуть і в чужу хату влізти! Тим більше, напевно, хтось побачив, що ми в саду святкуємо, то й думає, ага, в хаті немає нікого - якраз можна залізти щось вкрасти.

Максим обурювався, а я перелякалась. Адже не знає, що це не за його склянками, колбами, пробірками і тиглями прийшли, а за вкраденими колтами. А вони коштують дуже дорого, тут грабіжник і зброю може якусь використати, ножем вдарити. Але ж і розповідати про все те, що ми з Олею про пограбування з музею знаємо, немає часу!

- Не треба, Максе, давай краще поліцію викличемо! - почала я вмовляти чоловіка.

- Поки викличемо, то злочинець давно втече, - пошепки не погоджувався Макс. - Але мені потрібна буде твоя допомога…

В Максима вже азартно горіли очі, і я зрозуміла, що відмовити його від рішення схопити злочинця на гарячому мені не вдасться. Деякі чоловіки дуже запальні. Щось влізе в голову - не зрушиш ні на йоту, поки не зробить чи не реалізує свій задум. Так і тут було.

Тим часом Максим виклав мені свій щойно придуманий план:

- Ти зараз зробиш вигляд, що наче спокійно та безтурботно йдеш до хати. Раптом той злодій спостерігає з вікон на вулицю. Ти підеш до хати, але далі коридору не йди, добряче там чимось погрюкай чи погукай когось. Злодій почує, що в хату хтось іде і, думаю, втікатиме тим же шляхом, яким вліз до залу. А я під вікнами причаюся. Зараз перелізу через паркан непомітно. Там того паркану, розвалився майже весь!

- Максиме, може не треба? - жалібно спитала я, відчуваючи, що нічим добрим ця затія не закінчиться. - Злодій і справді може бути озброєним. А ти…

- Я ходив на карате! - не слухав мене чоловік. - Знаю кілька прийомчиків. Крім того, там, під парканом, лежить купа дощок відірваних. Одну візьму на всяк випадок.

Він поцілував мене в скроню і сказав:

- Давай, Марто, іди вже, а то він вилізе раніше, аніж ми почнемо діяти, - підштовхнув мене до хвіртки, а сам шугнув до паркану, пригнувшись.

Максим у темноті злився з парканом, його й видно не було. Потім перемахнув через нього, вже тримаючи в руці якусь, видно, дошку, і все, далі я вже нічого бачила, бо поспішила до хвіртки, оминаючи Рестову машину.

Увійшла в двір, який був трохи вже освітлений полисками вогнів із саду, де стояв святковий стіл.

Аж тепер я зрозуміла, чому не було чутно гостей, бо за столом сиділа одна Оля і щось розглядала в своєму телефоні, періодичне тицяючи а екран пальцем. Гм. А куди ж поділися інші гості? Рест, Євген, Сергій?

Але я не пішла до столу, а одразу ж поспішила до вхідних дверей у хату. Відчинила їх навстіж, посвітила ліхтариком з телефону в коридор. І одразу ж побачила те, що мені було потрібно: відро з яблуками, яке приніс мені Павлик. Я це відро несла в літню кухню ще вдень, але мене щось відволікло, я його там поставила і забула. В ньому ще лишалося десь із пів відра яблук. От я й почала гупати тим відром з яблуками, та так голосно, що, напевно, чуло пів села. Та ще й закричала:

- Агов! А хто хоче яблук?! Тут ще багато лишилося!

Потім ще й для закріплення ефекту свого репетування й дверима вхідними гупнула, зачинивши їх, а потім розчинивши знову.

І миттєво вибігла надвір, щоб подивитися, чи справили мої крики хоч якесь враження на злодія.

Виявилося, що справили! Ще й яке! У саду від вікон залу почувся якийсь шум, гупання, кректання, лайка... Максим вигукнув: “Стій!”, потім знову якесь гупання і… тиша...

Я вже притьмома бігла до того місця, у бік схованки Максима, не приховуючи свого хвилювання, і голосно гукала Макса. Посвітила ліхтариком з телефону, вихоплюючи подерту стіну хати, розчинене навстіж вікно до залу і… Максима, який лежав на землі…