Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

— Мирославо, як би це дивно не звучало, але краще сьогодні будь поряд із Дем’яном.

Почувши ці слова від матері, Міра округлила очі.

— Ого! — промовила в слухавку. — Такого я дійсно від тебе не очікувала почути.

— Я також ніколи не думала, що колись таке скажу! Утім, враховуючи, що в місті з’явилася Корнелія, й зважаючи на все, що ти розповіла, налаштована ця відьма рішуче, — швидко промовила Вікторія.

— Знайомство з нею пройшло не дуже по-родинному, — зітхнувши, сказала Мирослава.

— Й будь… розумницею. Ну, ти ж розумієш, що я маю на увазі?

Мирослава стиснула вуста. Через кілька хвилин промовила:

— Я зрозуміла, що ти маєш на увазі. Й також додам, моя історія з Дем’яном не схожа на твою з бать… — дівчина вчасно замовкла. Чомусь вона постійно намагається сказати це слово «батько», хоча ніяких почуттів, крім огиди до нього, не мала. Чи просто хотіла змусити себе так думати? — Хоча й також розпочалася з брехні, — додала Міра. — Пробач.

Мирослава, відкривши фіранку, поглянула на нічне місто. З висоти воно мерехтіло тисячами яскравих вогників.

— Будь обережною, мамо.

— Ти також! — лагідно сказала Вікторія.

У телефоні почулися гудки. Пройшовшись по кімнаті, Мирослава присіла на диван і опустила голову. Мокре волосся впало на обличчя, і дівчина, забравши прядки, зітхнула. Вона була в сум’ятті. Після виведення отрути мотулу з крові Дем’яна, Крістофер попрохав залишитися з ним. Матір, на диво, також. Випадковість, чи примхлива доля вирішила випробувати її? Ніби сам всесвіт штовхає її до нього. А Мирослава не стільки боялася батька чи навіть Корнелії, як боялася почуттів до Дем’яна. А якщо він захоче повернутися, що тоді їй робити? Й дагратіонці шукали її саме заради цього.

Зібравшись із духом та відкинувши всі емоції, говорячи собі, що нічого поганого не трапиться, якщо вона зостанеться у квартирі Дем’яна, дівчина скинула футболку та одягнула темно-зелений велюровий костюм. Фен у квартирі не знайшла, тому прийшлося повертатися з мокрою головою.

Піднявшись на два поверхи вище, застигла біля квартири Дем’яна й нервово покрутила в руках ключі від своєї квартири. Почувши клацання ручки, глибоко вдихнула. Двері відчинилися, і Крістофер, усміхнувшись, запросив Мирославу.

— Як почуває себе Дем’ян? — зайшовши усередину, запитала Міра.

— Все нормально. Він відпочиває.

Мирослава кивнула. Вона ще соромилася Крістофера й відчувала себе поряд із ним ніяково.

— Дем’ян також сказав, що ти хотіла зі мною поговорити!

Міра знизала плечима й, склавши руки на грудях, удавала, що розглядає квартиру. Хоча це останнє, що її цікавило насправді. Вона справді не знала, про що можна поговорити з ним. Просто хотіла пересвідчитися, що з Крістофером все нормально. Зрештою, на перший погляд, він виявився адекватним родичем, з яким прийшлося так раптово познайомитися.

Крістофер бачив її зніяковіння. Й також був у сум’ятті. Щоб хоча б якось розрядити обстановку, запросив на кухню.

— Ти, мабуть, зголодніла? — спохватився Крістофер. — Зараз швидко розігрію млинці.

— Та ні, все нормально! Не турбуйся! — захитала головою Міра й, почувши, як гурчить шлунок, сконфузилася.

Приготувавши чай, чоловік поставив чашку й, поглянувши на дівчину, всміхнувся. Підігрів млинці й, поставивши тарілку, присів поряд і прискіпливо почав оглядати Мирославу. Міра, легко всміхнувшись, обхопила чашку двома руками й опустила погляд.

— Ти вмієш готувати! Це трішки… здивувало!

— Прийшлося вчитися, — знизав плечима чоловік.

Мирослава, взявши млинець із сиром, почала з апетитом їсти.

— Це дуже смачно, — задоволено промовила. — Таке відчуття, що приготувала мама.

— До речі, як вона? — запитав Крістофер.

Мирослава, поглянувши на чоловіка, широко всміхнулася й відповіла:

— Нормально. Якщо що, з роботи вона не звільнилася.

Крістофер кивнув і не стримав усмішки.

Доївши останній млинець, Мирослава встала зі столу і, помивши тарілку та чашку, оглянулася й, склавши руки на грудях, неочікувано промовила:

— Шкода, що свого часу мама не зустріла саме тебе, Крістофере.

Чоловік, округливши очі, оглянувся.

— Пробач, я, мабуть, якусь дурницю говорю, — знітилася Міра.

— Ти зовсім не схожа на Гідеона. Кхм... це, мабуть, добре.

Чоловік закашлявся й, зрозумівши, що його слова недоречні, опустив голову.

— Яким був… Гідеон раніше? — присівши, запитала дівчина.

Крістофер підняв голову й, схилившись на спинку крісла, поклав руки на груди та відповів:

— Гідеон був хорошим братом та вірним воїном Дагратіону. Спокійний, урівноважений, справедливий. Бешкетником у родині був я. З дитинства ніколи не слухав батьків та наражався на всілякі проблеми. Й у підлітковому віці дурість з голови не вивітрилася. А Гідеон завжди виручав та захищав мене не лише перед батьками, але й перед командиром гарнізону також. Але навіть це не вберегло брата від чорної магії. Він, бажаючи захистити Дагратіон, вважав, що союз із Корнелією вбереже всіх нас. Утім, брат помилився.