Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

— Але саме тобі довірили життя Дем’яна, — пильно дивлячись на Крістофера, промовила Мирослава.

— Ні, не мені, — захитав головою чоловік. — Коли відкрився розлом, в той саме час наша фортеця була атакована демонами мотулу. Король доручив моєму командиру Авейну забрати спадкоємця й рятувати його життя. Слідом за командиром пішов я та дванадцять воїнів. Тоді не було часу на роздуми. Ми всі зайшли у портал і опинилися в цьому світі. Авейн був тяжко пораненим. Мені прийшлося брати на себе командування дагратіонцями, які ступили за нами в невідомість, та рятувати спадкоємця.

Мирослава, слухаючи Крістофера, нахмурилася. Поклавши лікті на стіл, схрестила пальці й промовила:

— Час плинув, і пройшло двадцять років. На що ви розраховували, коли шукали мою родину? Ви дійсно всі хочете повернутися в той світ, в якому…

— Нас ніхто вже не чекає? — вигнувши брови, додав Крістофер.

Мирослава стиснула вуста й кивнула.

— Пошуки затягнулися. Спадкоємець виріс у цьому світі. Нам всім прийшлося звикати до нових реалій життя та виживати. Однак всі мають право на вибір. Якщо воїни захочуть повернутися, ні я, ні навіть Дем не будемо забороняти їм це зробити! У Дем’яна є вибір також. І він його ще не зробив.

Мирослава задумалася над словами Крістофера. Серце невтомно вистрибувало з грудей, і Міра подумки повторила його слова: «У Дем’яна є вибір також. І він його ще не зробив!»

— Крістофере, як вважаєш, Гідеона можна змінити? — прошепотіла Міра.

— Я двадцять років не знав, що в мене в цьому світі є така чудова, мила та розумна племінниця. Гідеон не всесвітнє зло. Утім, не май ілюзій, дівчинко.

— Я двадцять років жила без батька. Я ілюзій не маю ніяких, — зітхнула. — Просто, попри всі емоції та почуття до цього чоловіка, я… не бажаю йому зла. Не можу, як би не гнівалася.

Крістофер залишив Мірі запасні ключі від квартири й додав, що на кухні є зілля для Дем’яна. Підморгнувши, неочікувано обійняв і пішов. Мирослава ще кілька хвилин стояла у ступорі. Не знала, що їй робити, й взагалі — як надалі реагувати на Крістофера. І чи взагалі можна його називати дядьком? Це питання також залишилося відкритим! Покрутившись у вітальні, зібралася з духом і тихенько заглянула в кімнату Дем’яна. Схилившись боком об одвірок, кілька секунд як заворожена дивилася на сплячого Дема. Чомусь закоханість схожа на звук, виголошений у мікрофон. Він у сто разів посилений хвилями емоцій, почуттів та відчаю. Дівчина відчувала смуток. Він роз’їдав її душу. А серце тим часом невтомно наголошувало відкинути будь-який відчай та слідувати своїм бажанням. Дем’ян перевернувся на спину, і Міра наблизилася до нього. Присівши на край ліжка, торкнулася до його чола й легенько провела по щоках. Перевела подих і різко відсахнулася, ніби від полум’я, яке боляче обпалило шкіру. Схиливши голову, тихенько встала. Дем, розплющивши очі, схопив Міру за руку й потягнув до себе. Дівчина зойкнула й впала на нього. Дем’ян, поцілувавши її в скроню, міцно обійняв і легенько почав гладити дівочу спину. Мирослава мовчала, відчуваючи стукіт свого серця, який віддавався у скронях. Заплющивши очі, поклала голову йому на груди й тихенько зітхнула.

Дем’ян, зануривши руку в її вологе волосся, всміхнувся. Перевернувши дівчину на спину, і сам ліг боком.

— Відпочивай, моя принцесо, — поцілував у шию, і Міра здригнулася в його обіймах.

Мирослава, провівши рукою по його щоках, відчула жар. Стрепенувшись, промовила:

— У тебе жар.

— Не хвилюйся, — пробурмотів.

Мирослава, зітхнувши, намагалася висковзнути з його обіймів, утім, він ще міцніше обійняв її.

— Дем’яне, я повинна дати тобі ліки. Й не заперечуй! — суворо сказала.

Дем, розплющивши очі, знехотя відпустив її. Міра швидко побігла на кухню та, взявши флакончик з ліками, повернулася в кімнату.

— Дем’яне, тільки не вередуй. Ти ж не мала дитина.

Взявши флакон у руки та випивши зілля, Дем’ян промовив:

— З твоїх рук я готовий навіть випити отруту,

— Не говори дурниці, — захитала головою Міра.

Дем, обхопивши дівчину за спину, поцілував у ямочку на шиї. Мирослава, знітившись, тихо промовила:

— Я, мабуть, краще піду у вітальню.

— Тепер ти не говори дурниці, — серйозно сказав Дем’ян і, притиснувши її до своїх грудей, вклав у ліжко.

Почувши, як через кілька секунд Дем’ян засопів, глибоко вдихнула. Заплющивши очі, намагалася позбутися думок, які так і лізли в голову, як непрохані гості. Як взагалі можна заснути, якщо Дем’ян по-хазяйськи поклав свою долоню їй на живіт і міцно обіймає? Мирослава, стиснувши вуста, розплющила очі й, взявши його руку, відсунулася. Через кілька хвилин, не втримавшись, знову підсунулася до Дем’яна й накрилася ковдрою. В обіймах Дем’яна відчула, як тіло розслабляється, і згодом поринула в сон.

Вікторія, вимкнувши фари, зупинила автівку неподалік покинутого заводу. Вітер свистів з усіх сторін, і моторошне гудіння доносилося відлунням. Зайшовши усередину, підняла долоню й створила прозору кулю, з якої через кілька секунд виникло світло. Навкруги почулося шипіння. Вікторія, піднявши голову, побачила тіні, які ширяли доверху. Закривши долоню, погасила світло й опинилася в цілковитій темряві. Коли очі звикли до пітьми, побачила мерехтіння леза. Хтось швидко наближався, і Вікторія, не зорієнтувавшись у темені, відчула холодну сталь, яка торкалася її шиї.