Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я тицьнула в острівець.

— Шхери Фейбл?

— Чому ні?

— Тому що це лише каменюка, у яку ввіткнуто маяк, — відказав Вест.

— А якщо не просто каменюка?

Він підняв крісло, поставив його як треба, знову поглянув на мапу й замислився.

— Це ж зовсім близько від бастіанського берега. Тобі не спадає на думку, що, якби там щось було, хтось уже б знайшов?

Я втомлено відсапалася.

— Можливо. А може, ні. Але напосідає відчуття, що ми шукаємо не там, де слід. Мені здається, він не тут, Весте.

Я не була певна у своїх словах. Від недосипу і довгих годин, проведених у крижаній воді, головою йшов туман. І все ж таки відчуття муляло. Той сумнів.

— Ти певна? — Вест пильно подивився на мене.

Я щільніше загорнулася в ковдру.

— Ні.

Це ж відчуття, а не факт. Я кинулася крокувати кімнатою. Нарешті тепло поволі повернулося до тіла, щоки розжеврілися.

— Мені здається, він не тут, — повторила пошепки.

Вест зазирнув мені в очі, видно було, що зважує мої слова. За мить він уже схопився й попрямував до дверей. Вийшов у напіврубку, тоді з палуби долинув крик:

— Готуйсь!..

За годину Вілла вже розібралася із заміною якоря. Коя з Вестом послала ще раз пірнути, щоб наповнити камінням із морського дна один із оббитих залізом ящиків, що дістала з вантажного трюму. Спорядивши, підняли та принайтовили¹⁹ на кораблі.

Закріплення вийшло хіба тимчасове, ще одного шторму не витримає. Коли доберемося до Саґсай Голма, доведеться витратити останні гроші на новий якір. Через це Вестові накази тепер усіх бісили особливо.

Я скрутилася калачиком у гамаку, щільно замотавшись у ковдру з Вестової каюти. Заснути не вдавалося. Ми йшли крізь ніч до шхер Фейбл, знехтувавши останнім днем, коли могли попрацювати у Скупченні Юрі. Рифи, на обробку яких ми витратили останні чотири дні, лежали вже в кількох годинах ходу позаду нас, тож навіть якби ми вертали просто зараз, час усе одно втрачений. Це авантюра. Яка поставила на кін Сентове життя.

Хтось затупотів палубою, я вийшла на носову частину й побачила Коя. Він дістав із кишені невеличку бурштинову пляшечку, відкоркував і відсьорбнув.

— Пити хлібну на судні заборонено! — гукнула я і розвеселилася, коли той смикнувся й мало не випустив пляшечки.

Кой зиркнув у мій бік, ковтнув ще раз, відтак підсунувся до мене і сів біля клівера²⁰. Вручив пляшку мені, я понюхала й роздивилася її проти

місяця.

— Що, задобре, як на джевальську самогонку? — глузливо озвався він.

Це було саморобне питво, і від того запаху виринули міріади спогадів про Спека, одного з добувачів, котрий на острові був перевізником. Однієї ночі я поцупила в нього ялик, щоб утекти на «Жоржину» і вмовити її капітана забрати мене з острова.

— Ти так і не розповів, чому зголосився попрацювати на «Селені», — завважила, добряче ковтнувши.

Горло обпекло спиртом, жар опустився в груди. Поморщилася, віддихалася.

— Заради монети, — пояснив Кой.

— Та звісно, — засміялась я.

Кой заробляв більше за всіх на острові, і його сім’я не бідувала. Якщо ж він брався за роботу на суднах, це означало, що йому треба щось іще.

Він зміряв мене оком, ніби оцінював. Зважував, чи можна мені щось казати.

— Пішли чутки, що торгівля між Безіменним морем і Звуженням розширюватиметься.

— І що?

— Це означає, що нашими водами повз Джевал ходитиме більше суден.

Я посміхнулася: розумію. Кой хотів підготуватися на випадок, якщо кораблів із Безіменного моря та Звуження біля бар’єрних островів побільшає, а так і мало статися.

— Гадаю, Джевал перетвориться на справжній порт, і то лише питання часу.

Я повернула йому хлібну.

— Серйозно ти налаштований.

Він закоркував пляшку, помовчав.

— Думаєш, це дурня?

І миттю пошкодував про сказане, знітився. Отаким я Коя ще не бачила. Ніколи.

— Ні, не думаю. Гадаю, це дуже розумно.

— Та ну, — скептично кинув він.

— Саме так я й думаю.

Кой кивнув, відкинувся на линви.

— А можна тебе про дещо запитати, якщо пообіцяю, що жодна жива душа про це не дізнається?

Він прискалив на мене око.

Я сприйняла мовчання як знак згоди.

— Чому ти перерізав ту мотузку?

Кой глузливо посміхнувся і знову витяг корок. Довго мовчав, тричі ковтнув, поки спромігся відповісти.

— Якщо тебе судилося комусь прикінчити, то це маю бути я.

— Я не жартую, Кою. Скажи чому?

Той знизав плечима.

— Ти джевальська.

— Та ну ні.

Він задивився в небо.

— Я так гадаю: якщо хто колись засинав на цім острові, не будучи певен, що прокинеться, то він уже джевалець.

Я всміхнулась у темряві. Це вперше від спогадів про той час не заскімлило серце. Він мав слушність. Ми виживали пліч-о-пліч. І цей зв’язок

так просто не перервати. За кілька днів він рушить назад на Джевал, і я сама собі здивувалася: відчула легенький укол жалю. За останні два тижні Кой розкрився мені з такого боку, про який я і не відала всі чотири роки на Джевалі. Тепер я страшенно тішилася, що того дня на рифі таки витягла його з води, хай навіть після того він і гнався за мною причалом, погрожуючи прибити.

— Спускайся, — порушив тишу різкий Віллин голос.

Кой підвів очі від своїх черевиків, озирнув її.

Вона жбурнула до ніг канат, укладений у бухту.

Коли відійшла, підморгнув мені.

— Здається, я їй сподобався.

Я засміялася, а в його очах спалахнув якийсь гордий проблиск. Якби не знала його краще, могла б вирішити, що ми з ним потоваришували. Схоже, якась така думка промайнула і в нього: він кинув пляшечку мені на коліна і спустився.

— Фейбл! — До мене озвався Остер, що стояв обік Пая біля штурвала. Кивнув на обрій, я піднялася поглянути,