Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Ти мене вже сьогодні,  здається, до всіх жінок приревнувала, - невже так помітно? Якось навіть байдуже. Це його напружує наша різниця у віці, мене – анітрохи, навпаки – з кожною хвилиною тягне до нього все сильніше й сильніше.

—    А ти від мене усіх хлопців відігнав, -  вправно відфутболила його нарікання. Мовчить, навіть не намагається заперечувати, лише посміхається.

Так би й милувалися одне одним, якби мене Танька не смикнула до столу.

—    Так, іди тост  якийсь ляпни, а то, блін, спалитесь.

СЕРГІЙ

Замість поїздки  до РАГСУ (ми там вже були трошки раніше), проїхалися містом, пофотографувалися біля пам’ятника засновникам Києва, на Майдані, біля Софії Київської. Люди думали, що кіно знімається чи парад вишиванок. Фотограф безперестанку просив зайняти вдалі пози, та ще й кінооператор знімав.  Табун народу у вишиванках – не кожен день по Києву гуляє. Привернули увагу до своїх вишитих персон.  Нінка наполягала, щоб я шаровари одяг. Ну то вже перебор. А от вишиванка гарна. Є смак у моєї донечки!

Після феєрично-символічної прогулянки містом  ми з Свєткою й Ромичем усілися в машину, заквітчану штучними маками та барвінком, а гості хто в свої машини, хто в  автобуса й поїхали в ресторан за містом – «Панський маєток». А чо, панами ми себе там відчули, сервіс  гарний. Тільки обрядами Нінка трохи задовбала разом із своєю тамадою Ларисою. Нічого,  я помщуся, на її весіллі.

Не встигли ми з Свєтою поріг переступити ( находилися, апетит нагуляли, до столу тягло, як  Віні Пуха до меду), - бац,  а тут усі готові до шоу: цілий «живий» коридор із рушників, в кінці якого  - коровай.  З-за короваю виглядає моя старенька мама – Ганна Афанасіївна. За традицією батьки мають давати благословення й пропонувати скуштувати ритуального хліба. У нас з Свєтою батьків – лише одна моя мати. Батька моя дружина не знала взагалі, а мати ще коли їй двадцять було померла. Я свого батька теж п’ять років назад поховав. Мати звикла жити в селі, у неї там горОд, кури, свині, сусідки по  вечірнім сходкам з плітками й лузанням насіння. Оригінальна розважальна програма. Я вже разів сто пропонував перебратися в Київ, ні в яку. Каже: «З мене ніяка городянка, я – корінна селянка!»

—    Ото як ходить не зможу, то  перевезеш. А так, відчепись, горОд ще не зораний. Картоплю тре посадити. Шо взимку їсти будеш? – класичний варіант відповіді.  

Як побачив матір я за тим короваєм, ледве зо сміху не пирснув. Вона маленька така, всохла до своїх  семидесяти п’яти, у просторій вишиванці та пістрявій спідниці, відколупала шматок короваю, гризе його й кривиться.

Уклонилися ми з Свєтою тричі, як Нінка радила, а мати простягає нам по шматку короваю й по-шпигунськи  шепоче:

—    Їсти не раджу, негодящий хліб. Отаке одоробло хіба ж пропечеш нормально? Пуза боліти будуть. Воно вам нада? 

Взнаю маму – аби що критикувати. Вгодити – і не старайся, марна спроба.  Тому зразу ж питаю:

—    А сіль пробували? Як?  - бо шматки ж короваю треба в солі вмочити, яка у сільничці в центрі стоїть.
—    Сіль як сіль. А хліб паршивий! – стоїть на своєму. Дивлюсь, Свєта вагається – їсти чи не їсти? Вирішую допомогти ритуал завершити й мою маму не образити.

—    Треба пробувати, ма, традиція така, - сам кажу, а Свєта либу давить, зрозуміла, бере  з моїх рук шматочок, жує. Я теж  з її рук узяв – нормальний коровай. Мені голодному аби що в рота запхати.

—    Трохи пожуєте і десь виплюнете ту гадость. Не труїть шлунки! На столі повно смачного. Я  поросятко смажене привезла, - ой, уміє мама апетит нагнати.

Тільки я розслабився, втратив пильність- поцупили наречену. Впору б вилаятися, але Нінка завела правил – незя!  Тамада Лариса перегородила своїм об’ємним тілом  доступ до  поцупленої Свєти й давай якісь загадки загадувати, конкурси пропонувати – як у дитсадочку, чесне слово!  Треба дротиком  потрапити у кульку, в якій лежить папірець, на якому написано питання – і я на це питання маю відповісти. У кульку з горем пополам попав, листочок розгорнув (скотчем замотали, бісові діти, Ніна і Таня),а там «Скільки днів ви знайомі з нареченою?» Подивився на шафера Ромку – той лише плечима зводить: а й правда, звідки йому таку статистику знати? Стою, як ідіот, рахую. Зрозуміло, що не вгадав. Сотню гривень профукав! Ще одну кульку підсовують. А там «Яка у нареченої була найулюбленіша іграшка в дитинстві?» Чим зазвичай дівчата граються? Ляльками! Ні, моя танками! Ще сотня з кишені «втекла». Від столу смачно пахне, а я тут хернею страждаю. Херня – це не лайка, між іншим. Ви не знали? Я теж, але  якийсь розумний родич з Чернівців, у якого це слово з рота вискочило, але платити не хотів, пристойну лекцію прочитав про ту херню. Це зараз словом «херня» називають зневажливо  якусь річ, процес чи явище, за шкалою ненормативності десь між фігнею і ху***. А от у XIX столітті військові лікарі ставили дітям забезпечених міщан, які не хотіли служити в армії, такий діагноз, бо слово «херня» походить від латинського hernia — «грижа», а «страждати хернею‎» раніше означало «‎страждати на  грижу».

—    Може, зразу гроші дам і не буду ганьбитись, а? – благаю. Ні, народ вимагає видовищ, розуміючи, що хліб нікуди не втече. Та й перекусили трохи короваєм.

Третє питання: «Який розмір одягу у нареченої за європейськими мірками?» Все, я в ступорі. Згадую, що десь за спиною має бути шафер, а він у цьому розбирається.

—    У неї десь 50 розмір? За європейськими мірками – це елька, - підказує Ромич. Ото вже ж хто про баб усе знає.  Оля-ля - і наречену відпустили. Якби не Ромич, довго б я так бавився дурнуватими питаннями.

Усі ржуть, веселяться, а я реально їсти хочу. Стіл – казка! А ще й Свєта по  праву руку, мама – по ліву. Все – загодують!

  Свєті здавалося, що  вона не сподобалася  моїй матері, але трохи поспостерігала - заспокоїлася.  І вже до обряду покривання молодої мама щедро ділилася з моєю дружиною своїми секретними рецептиками  соління огірочків та помідорчиків. А це виключно секретна сімейна інформація, тому дорогого варта. Під пісню «Горіла сосна, палала» Свєта  повитягала  із своєї зачіски білі квіточки (а мала бути фата) і нагородила ними усіх незаміжніх дівчат в залі,  моя  мама  зав’язала новій невістці  хустку, трошки поплакали й почали  бавитися  з ловінням  букету нареченої.