Читати книгу - "Сотня весіль та інші неприємності, Анні Кос"

— Каву хоч залиш! — Я зловила тацю, що падала, буквально на льоту.

Цікаво, монстрик начебто мене зрозумів і трохи пригальмував, але продовжив задкувати доти, доки не вперся спиною (чи краще сказати — потилицею?) у стіну. Я ворухнулася, і тварючка заричала, вискаливши довгий ряд трикутних зубів. Ти диви, який милий лангольер зі щупальцями, позашлюбне дитинча Ктулху і піраньї, напевно.

— А ти гарне звірятко, красиве, спритне, — воркувала я, відступаючи в протилежний бік. І мало не зачепилася за стілець, що тепер лежав поперек проходу. — Тільки не кусайся, гаразд? — Восьминіг примружився, але шипіти перестав. — Зараз ми обидва заспокоїмося, і я піду пошукаю твоїх господарів. Ти ж загубився, так? 

Істота розгублено кліпнула всіма трьома очима разом. Потім ніби як заперечно похитала головою.

— Ти що, розумієш мою мову?

Істота кивнула. От чорт, мало я про місцеву фауну знаю. Але тішить, що це не я божеволію і не світ пустує. Хоча, якщо вдуматися, в останньому пункті я не зовсім впевнена. 

— Говорити можеш?

Мовчання. Потім одне з щупалець потягнулося в мій бік. Я відсахнулася, боронь мене боги «ручкатися» з невідомою, вочевидь, хижою та небезпечною істотою. Восьминіг миттєво втягнув кінцівку назад і опустив голову. Засмутився, схоже.

— Вибач. Я сама тут недавно, ще мало що розумію. Давай поки познайомимося дистанційно, гаразд? Ти, напевно, голодний був, от і заліз сюди по їжу?

Істота знову кивнула. Зубаста паща прочинилася, довгий, як у жаби, язик облизнув безгубий рот, очі набули такого жалісного вигляду, що мені аж ніяково стало.

— Ясно. Знаєш, я можу спуститися на кухню або служницю покликати, вона принесе що-небудь солодке. Любиш випічку? А потім знайду Кассарі, вона вже точно розбирається в місцевій живності, зможе розповісти, що ти таке. Або хто.

Але, почувши це, восьминіг кинувся до дверей і припечатав їх усім примарним тільцем. Ще й щупальця, як виноградні лози, розкинув по стінах. І відчайдушно замотав головою, всім виглядом висловлюючи протест. 

— Гей! Це ж моя кімната, ось так двері зачиняти неввічливо, — обурилася я. — Негайно злізь зі стіни й дай мені пройти, інакше я почну кричати.

Монстр трохи подумав, потім неохоче сповз на підлогу і притиснув одне з щупалець до рота. Не кричи, мовляв, домовлятися будемо.

— Ти голодний, але мені за їжею не йти. Якось нелогічно, — зауважила я. Істота зробила стражденний вираз мордочки. І мене осінило: — Ти не хочеш, щоб я когось кликала? 

Квапливі кивки.

— Тебе що, хтось шукає? Ти втік й ховаєшся?

Невизначене мовчання.

— Так, нічого не розумію, — визнала я, з досадою згадуючи, що ні Кассарі, ні навіть Вірен із сестрами Афлуї немає на місці, а Амадо шукати довго і незрозуміло де. — Але мені не подобається, що ти розпоряджаєшся моєю їжею, моїм вікном і, мабуть, моїм рушником. Це, знаєш, засіб особистої гігієни та індивідуального користування.

Монстрик зніяковіло потупився. 

І тут у двері постукали.