Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

У відчинені вікна залітав ніжний вітер, приносячи м'якість неба, запашність землі, запах листя, чудове дихання південних морів. Поїзд швидко летів мимо пагорба, на якому стояли дуби – патріархи, позолочені осіннім сонцем. Було надзвичайно тепло і якось радісно на душі.

Відклавши книгу, Діна дивилася у вікно, намагаючись уникати сцени в купе, а саме військового, що робив зарядку, час від часу кидав на неї призовні погляди. Діна навіть обручку йому на пальці навмисно продемонструвала, подаючи журнал «Навколо світу», але, схоже, його це не переконало.

Взявши відпустку на кілька  днів Діна їхала на зустріч із Михайлом Старицьким. Про те, що у Тополинові відбудеться творчий вечір трьох авторів, дівчина дізналася з газети. Тоді вона, після лекції, наважилася підійти до старшого викладача Олега Васильовича Гудими.

-  За вашою рекомендацією я прочитала оповідання «Онук сталевара». Тому я просто зобов'язана написати про письменника Старицького.

- Ну? То що заважає? – запитав Гудима

– Відсутність матеріалу. Тому хочу взяти у нього інтерв'ю. Прошу вашої допомоги у публікації цього інтерв'ю у нашій університетській газеті.

- Хм... Ви спочатку добийтесь його, цього інтерв'ю! Думаєте, це так просто? Ви ж не журналістка.

- Але я сценарист та драматург. Спілкування з творчою людиною дуже корисне. Доб'юся інтерв'ю, будьте певні! І стінгазета буде!

Гудима задумливо скривився і почухав щоку.

- Ну, що ж... Хм... Непогана ідея. Контакти із творчими людьми нам потрібні. І корисні... Знову ж таки – виховний ефект! Ну і що я маю робити?

- Допоможіть взяти відпустку, - попросила Діна. - Хоч би на чотири дні. Постараюся встигнути.

***

Під кінець поїздки Діна навіть трохи потоваришувала зі старшим лейтенантом на ім'я Георгій, який виявився веселою та доброю людиною. Діна суворо попередила його про своє заміжжя, але він ніби ні на що не претендував, а на зупинці у Вербовську навіть почастував її морозивом.

Коли потягнулися низенькі заміські будиночки, чорні труби заводу, бірюзова стрічка річки, Георгій попросив записати його телефон про всяк випадок.

- Може стати в нагоді. Нічого такого не думайте, я просто готовий допомогти, якщо...

- Мені треба буде дістатися до Будинку вчених.

- Це недалеко від університету. Вулиця архітектора Бондаря. Я вас посаджу на потрібний автобус.

З вокзалу Георгій провів Діну до зупинки, допоміг занести клатч – чорну дорожню сумку, яку подарувала свекруха, віддав честь та побажав гарного вечора. Виблискуючи гофрованим алюмінієвим бортом, підкотив автобус ЗІС, і Діна махнула Георгію з вікна.

Діна їхала і спостерігала вулиці міста, посипані листям. Помаранчеві та жовто-червоні фарби металися в місті, зливаючись в осінню сонату.

Їй підказали коли виходити, і вона вирушила по блискучій калюжками вулиці, хвилюючись про те, щоб залишилися квитки.

Пройшовши повз Дошку оголошення Будинку вчених, краєм ока помітила, що не бачить оголошення про зустріч із письменниками. Дещо здивувавшись, вона увійшла до Будинку, сказала черговій на вахті, що їй потрібно до каси.

- Каса закрита, дівчино.

- А що, квитків уже нема?

- Фільм уже розпочався, всі квитки розкуплені.

- Який ще фільм? – здивувалася Діна.

– Новий. Кольоровий. «Таємниця гірського озера». Стрічка пригодницька. Тому й місць нема!

- Але тут зараз має бути зустріч із письменниками. Старицький, Дмитерко та ще хтось... Ах, так, Копиленко!

- То вчора ж була, дівчино!

- Як учора, коли має бути сьогодні!

- Ні, була вчора. Ми вже й афішу зняли. Так що ви запізнилися...

- Але ось у «Літературній газеті» зазначено це число!

Діна дістала газету.

– Ну, я не знаю, що там у «Літературній», але у нас свій план, свій графік, – сухо сказала чергова.

– Як же так! Я ж з самого Києва до вас приїхала.

- Ну, що ж ви так приїхали... Необачно... - зітхнула співчутливо чергова. - Не зателефонували заздалегідь, не дізналися. Графіки, числа можуть змінюватися.

- Так... Якось не подумала, повірила газеті, - сумно промовила Діна. – Мені потрібно було не лише побувати на зустрічі, а й узяти інтерв'ю у Михайла Старицького.

- Та поїхали вони вже. Вчора були та поїхали.

- То що робити? А у вас немає адрес письменників?

- Ну, звідки?

Розчарована Діна подякувала черговій й зібралася покинути будівлю.

- Дівчино, якщо ви у дуже важливій справі, можете звернутися до нашого директора. Він поки що на роботі, може чимось допоможе. Підніміться на другий поверх.

- Як звати вашого директора? - з надією в голосі запитала Діна.

– В'ячеслав Михайлович Макаров.

Директор, поважний кругловидий чоловік в костюмі та плащі якраз закривав кабінет.