Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

У дворі бабці Наді не квіти чи пташині співи привертали увагу - тут пахло випеченими пасками. М’яка солодка духмяність поширювалася далеко за межі хати і подвір'я.

Вітька, вже разом із своїми друзями крутився біля хати, стежачи, щоб бабця не помітила їх. Очі його блистіли, як у кота, що побачив рибу, а по губах вже розтікалася слина.

-Та ви гляньте на ці паски, -пошепки промовив Вітька до своєї «банди», вказуючи на ряд гарненьких, кругленьких пасочок, що вистигали на кухонному столі під рушниками.

-Давай лишень об’їмо ту глазур, -запропонував Вітька, головний експерт з підступних витівок. - Бабця ж не помітить!

-Та як не помітить? - хихикнув Мішка, ще один спільник.

- Ми ж тільки чучуть, саму верхушечку…

І ось тут вони, п'ятеро незмінних друзяк, почали обережно відкривати рушники, спочатку озираючись навкруги, наче перевіряючи, чи нема ворога.

Вітько узяв першу паску, обережно підніс до рота й вкусив шматочок білої солодкої помадки. Глазур злегка хрустіла на зубах, залишаючи ніжний смак ванілі й цукру. Друзі одразу ж підхопили ініціативу-кожен взяв собі по пасці та швиденько почали обгризати всю глазур.

-Оце так смакота!-сито проговорив Тарас, запихаючи в рот черговий шматок помадки.

За кілька хвилин паски стояли вже не такими гарненькими, як до цього: злегка обгризені зверху, але ще пухкі й красиві на перший погляд. Вітька зі своїми хлопцями стояли навколо, облизуючи пальці. Аж тут двері до хати відчинилися, і на порозі з'явилася бабця Надя. Її очі звузилися, мов у коршуна, коли вона побачила, що сталося з її пасками.

-А що це таке, га?!-прозвучав її голос, як грім на ясному небі.

Друзі миттю заметушилися, як коти, що накоїли шкоди. Вітько, який до цього був гордий своєю витівкою, раптом зрозумів, що ось-ось доведеться відповідати за неї.

 -То це... ми тільки трошки... - почав було Вітька, але бабця вже схопила його за вухо.

-Така паска обгризена - як же на Великдень її до церкви нести?!- вигукнула вона, міцно тримаючи Вітькове вухо. - Оце ж халепа! Тепер без паски залишимося на Великдень!

-Бабо, та ми ж тільки трохи...-намагався виправдатися Сашка, але бабця й на нього кинула око.

-Тільки трохи? Ха! То тепер ви будете знати, як "трохи" хазяйнувати!- вигукнула вона. - А за те, що мої паски без голів лишилися, натрете мені два мішки хрону! І щоб все було по-чесному, усі п'ятеро!

День, що був сонячний і ясний, для хлопців здавався похмурим, як ті хмари перед бурею.

Всі п'ятеро стояли біля старої лавки на подвір'ї бабусі Наді і без особливого захвату дивилися на два величезних мішки з корінням хрону.

- Ой, мамо... - заскиглив Вітька, поки тримав у руках тертку.

-Я ж думав, що хрін -це таке маленьке, а воно, дивись, як коріння дерева.

-Ой буде нам зараз! - додав Дімка, витираючи рукавом піт із лоба

.—Та хто б міг подумати, що нас за паски заставлять терти оце!

—Хлопці, ну то чого ми зволікаємо?—перебив їх Тарас.—Давайте терти, поки бабця не вийшла та знов за вуха не накрутила! Хлопці взялися за роботу.

Спочатку вони навіть намагалися сміятися, обмінюючись жартами, але вже через п'ятнадцять хвилин хтось почав чхати, у когось запекли очі, і замість сміху почали лунати стогони.

—Цей хрін—справжній кат,—прохрипів Вітька, тручи вже третю частину кореня.—У мене в носі все пече, наче вогонь.

—Це не кат, це справжній вибух у голові - погодився Мішка, який уже не витримав і побіг до криниці, аби промити очі водою. Зрештою, після кількох годин страждань, хлопці закінчили своє завдання.

Тіло ломило, руки боліли, але головне було зроблено. Мішки були порожні, натертий корінь хрону стояв поруч в здоровезній поливаній каструлі літрів на 30, а самі хлопці нагадували справжніх мучеників.