Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

І знову осінь.

Осінє сонце рано заховалося за горизонт, і у вікнах спортзалу горіло світло. Вітька з друзями затрималися після школи. Їх не турбувала темрява — теплий осіній вечір тільки підсилював відчуття пригоди.

Вони повільно пленталися шкільним подвір'ям, розмірковуючи про Вітькін день народження і чи спече матера ще той пляцок з горіхами і маком, аж раптом почули дивний звук — щось, що нагадувало удари барабану і гучні крики.

—Слухай, а що це там робиться?—запитав Сашка, зупинившись на мить і прислухаючись.

— Може, там репетиція якогось концерту? — припустив Дімка, витягнувши голову, щоб краще роздивитися.

—Та ні, який ще концерт,— впевнено відповів Вітька, бо вже чув такі звуки десь раніше. -Ходімо подивимось.

Захоплені цікавістю, вони підкралися до великого вікна спортзалу. Застигли на місці, взираючи через брудне скло. І те, що вони побачили, викликало в них справжній шок. У величезному приміщені спортзалу старші хлопці, одягнені в шаровари, з широкими ременями, без футболок, в чорних шкіряних сапожках, тримали в руках дерев'яні списи та шаблі. Вони рухалися синхронно, виконуючи різні вправи під командуванням чоловіка, що здавався справжнім, живим козаком. Він був високий, худий, перетягнутий м'язами. Його голова була поголена, але посеред неї стирчав довгий оселедець, що розвівався при кожному його різкому русі. Довгі козацькі вуса додавали йому ще більшої суворості. На ньому були коричневі шаровари,широкий шкіряний ремінь з ремінцями по боках, до якого кріпилася справжня козацька шабля.

-Ого... - тихо прошепотів Мішка, не відриваючи очей від того, що відбувалося всередині.

-То що, це справжні козаки? - запитав Дімка, приголомшений побаченим.

-Вони так круто виглядають. - відповів Вітька, його очі світилися від захоплення. Він був просто в захваті від того, що бачив. Це були не просто старші хлопці, це були воїни, і вони вивчали щось особливе, щось більше, ніж просто спорт.

Раптом ритм, що лунав усередині, змінився — це був здоровенний барабан, на якому відбивав такт очкарик Васька із шкільного оркестру. Він ритмічно, з завзяттям, з усієї сили вдаряв у барабани, додаючи тренуванню дикого драйву. Музика змушувала серце битись швидше, і навіть через скло хлопці відчували шалений ритм, що просочувався назовні.

Той козак, який навчав хлопців, виглядав, як персонаж з історичної книги, що ожив. Він роздавав команди гучним голосом, чітким і рішучим:

—Праворуч! Вперед! Гопак!

Старші хлопці кидалися вперед із дерев'яними списами, виконуючи бойові вправи з точністю, від якої аж мурашки бігли по шкірі. Вітька міг лише уявити, як це круто — бути частиною команди, навчатися справжньому бойовому мистецтву, що дихало старовиною.

—Хлопці, ми маємо навчитися цьому - захопливо прошепотів Вітька, не відводячи погляду від тренування.

-Та ти жартуєш? Це ж для старших!-зауважив Тарас, трохи наляканий видом суворого козака.

-А ми чим гірші?Ми теж можемо стати козаками! - не здавався Вітька, його серце було переповнене захватом. Він уже бачив себе у червоних шароварах, з шаблею на поясі, як він командує цілою армією хлопців і стає непереможним у бою.

Вони продовжували стежити за тим, що відбувалося в спортзалі, аж поки світло не згасло. Вітька повернувся до друзів.

-Знаєте що? Ми завтра прийдемо сюди і запишемось на тренування! - сказав він, і його голос звучав так, ніби рішення вже було прийняте.

- Але ж ти не знаєш, чи можна... — почав Сашка.

-Як це не знаю? Якщо вони можуть, то й ми можемо! Хлопці, це наш шанс! — Вітька був переконаний, що це не лише його мрія, ай хлопців також.

Друзі ще трохи вагалися, але Вітька вже точно вирішив, що завтра після школи вони знову прийдуть до спортзалу. Він не міг дочекатися,  коли побачить справжню зброю в своїх руках і відчує силу бойового гопака на собі.

Наступного дня Вітька майже не міг всидіти на місці під час уроків. У його голові крутилися думки лише про те, як вони з хлопцями ввечері знову підуть до спортзалу. Він уявляв себе вже не просто школярем, а майбутнім козаком, який буде вміло керувати шаблею та списом. Лише задовгий урок математики трохи відволік його, але й то ненадовго — дзвоник про закінчення уроку знову повернув його до реальності. Як тільки закінчився останній урок, Вітька миттю побіг до місця зустрічі, де його вже чекали друзі.

Кожен з них мав таємничу усмішку на обличчі, ніби вони знали, що збираються робити щось надзвичайне.

-Готові? — збуджено запитав Вітька.

-Ну, не знаю... Ти впевнений, що нас не виженуть? — запитав Дімка, який завжди був обережніший за інших.

-Не виженуть! Якщо ми себе покажемо, вони нас ще й похвалять! — запевнив його Вітька. — Ходімо!

Хлопці подалися до спортзалу, де світло знову горіло, а зсередини долинав той самий ритмічний стукіт барабану. Вітька відчув, як його серце почало битися швидше. Він першим відкрив двері спортзалу і обережно прослизнув усередину, сподіваючись, що їх не помітять одразу. На щастя, тренування тільки починалося.

Козак, якого вони бачили вчора, стояв посеред залу, зібравши навколо себе старших хлопців. Його командний голос наповнював приміщення:

-Ліворуч! Праворуч! Стрій тримати! Гопак!

Хлопці рухалися злагоджено і впевнено, їхні рухи були чіткими, а їхня постава свідчила про те, що вони вже не перший день тут тренуються. Вітька і його друзі притиснулися до стіни, намагаючись залишатися непомітними, але водночас захоплено спостерігаючи за тим, як старші хлопці відточують свої навички.

 Вітька не витримав і прошепотів друзям:

-Ми теж так зможемо! Потрібно тільки почати. Я піду перший.

Він повільно піднявся, і не зважаючи на обережні оклики друзів, зробив крок уперед, прямуючи до групи старших хлопців.

Козак, побачивши, як маленький хлопчик наближається до нього, трохи підняв брови, але не вигнав його одразу.

-Чого ти тут робиш, малий? — запитав він, дивлячись на Вітька серйозними очима.