Читати книгу - "Вітька Гоцул і сільські витівки, Картава Ната"

-Я хочу вчитися! — відважно відповів Вітька, піднімаючи голову, щоб подивитися козакові в очі.

—Мої друзі теж.

Козак знову глянув на друзів Вітька, які все ще ховалися біля стіни, але після цих слів трохи зніяковіло підійшли ближче.

-Ви ще надто малі для цього, — сказав козак. -Це важка справа. Тут потрібна сила і витривалість.

—В неділю мені буде 11. Ми дуже будемо старатися!-не здавався Вітька. Його очі палали від захоплення і рішучості.

Тренер зітхнув, але щось у рішучості Вітька, здається, його трохи розвеселило. Він поглянув на хлопців і нарешті сказав:

-Добре. Тоді покажіть, що ви вмієте. Вітька замість відповіді встав у бойову стійку, яку бачив у старших хлопців, підняв уявний спис і зробив кілька кроків вперед, намагаючись відтворити побачені раніше рухи. Це виглядало комічно, бо спису в руках не було, але рішучість хлопця була очевидною. Старші хлопці, які спостерігали за цим, спочатку здивувалися, а потім почали сміятися. Але тренер козаків не засміявся. Він повільно підійшов до Вітька, поклав йому руку на плече, і дивлячись йому в очі, сказав: -Тобі бракує техніки, але є вогонь. Цього не вистачає багатьом. Якщо ти готовий навчатися і працювати, приходь завтра.

 Вітька відчув, як серце його наповнилося гордістю. Він кинув швидкий погляд на своїх друзів, які стояли з відкритими ротами, не вірячи своїм очам.

-Ми всі прийдемо! — збуджено вигукнув Вітька. Козак знову посміхнувся і кивнув:

-Ну що ж, приходьте.

Того вечора хлопці повернулися додому з почуттям перемоги. Вітька не міг дочекатися нового дня, коли він і його друзі почнуть справжні тренування. Він був упевнений, що їх чекає щось неймовірне. Наступного дня Вітька прокинувся ще до світанку. Він навіть не встиг по справжньому виспатися — настільки був збуджений.

За вікном ще був легкий серпанок, але він уже одягнувся та випив лише чаю, неснідаючи. На душі було легко й весело — сьогодні був день, коли його мрія про бойовий гопак могла здійснитися.

По дорозі до школи він зустрів своїх друзів, і вони всі, як на команду, вирушили на своє перше тренування. Усі хлопці були трохи напружені, адже ніхто не знав, що їх чекає. Але рішучість Вітька підбадьорювала всіх. Коли вони дійшли до спортзалу, там уже починали збиратися старші хлопці. Козак вже стояв посеред залу, як справжній отаман, та перевіряв екіпірування.

Він помітив маленьку групу Вітька і підморгнув їм, ніби вже знав, що вони прийдуть.

-Ну що, готові? — запитав він серйозно, але з легкою усмішкою.

-Так! — вигукнули хлопці в унісон, хоча Дімка трохи тихіше, бо все ще не був до кінця впевнений.

Козак оглянув їх з голови до п’ят і сказав:

-Добре, для початку ви будете спостерігати. Якщо впораєтеся з базовими рухами, дамо вам і зброю. Хлопці не злякалися — їм було цікаво. Вони швидко стали біля стіни, щоб не заважати старшим, і почали спостерігати за тренуванням.

На перший погляд все здавалося простим: рухи були ритмічними, чіткими, хлопці розмахували списами й шаблями, наче це був лише  танець. Але коли вони самі почали повторювати за старшими, все стало значно складніше.

-Отак! Тримай спис рівно, не розмахуй ним, як мітлою!-засміявся Сашка, коли побачив, як Вітька намагається втримати уявний спис у руках.

-Тобі теж краще не махати ним, як старою виделкою!-огризнувся Вітька, посміхаючись у відповідь.

Він почав вивчати кожен рух, намагаючись повторити його точно так, як це робили старші хлопці. Козак підійшов до них і почав давати поради. Його слова були короткими, але змістовними:

"Не поспішай", "Рухайся плавно", "Рівновага — це ключ".

Вітька та його друзі з кожною хвилиною ставали все впевненішими. Раптом козак зупинив тренування. — А тепер новачки! Підійдіть сюди! — вигукнув він, вказуючи на Вітька і його друзів.

— Це наш шанс, хлопці! — прошепотів Вітька і, витягнувши груди колесом, разом з друзями підійшов до центру зали.

Козак передав кожному з них, по дерев'яному спису.

Списи були трохи важчими, ніж очікував Вітька, але він взяв його обома руками і старався не показати, що це йому було важко. Хлопці підготувалися до першого завдання.

— А тепер спробуйте. Ліворуч! Вперед! Гопак! — командував козак.

Хлопці зосередилися на своїх рухах, намагаючись повторити все, що бачили раніше. Їм було важко, але вони не здавалися. Вітька відчував, як кожен його м’яз напружувався, але він не зупинявся.

Тренер стежив за ними уважно. Нарешті, коли вони закінчили серію рухів, він кивнув:

— Непогано для першого разу. Але вам ще потрібно багато тренуватися. Якщо не здастеся — станете справжніми козаками.

Ці слова звучали для хлопців як найвища похвала.

Вітька був щасливий, адже вони зробили перший крок до великої мети. Він поглянув на своїх друзів — на їхніх обличчях світилися посмішки, попри втому.

 Після тренування хлопці повернулися додому знесилені, але задоволені. Вітька ще довго не міг заснути, постійно прокручуючи в голові моменти тренування. Він знав, що це лише початок, але цей початок вже був великим кроком уперед.

Вранці, прокинувшись, він не відчував болю в м’язах, тільки гордість за те, що вчора вони змогли так багато. Тепер, після уроків, він і його друзі почали збиратися у спортзалі — бо козацький дух вимагав прикладати зусилля, щоб стати майстерними козаками.