Читати книгу - "Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава"

- Хлопці ж явно через тебе мало не побилися.

- А мені здається, Ксандру не сподобалося, як Грей до нього звертався.

– Так, але після Грей хотів тобі сподобатися. Ти ж бачила, як він змінився в обличчі, коли тебе помітив?! А Ксандр приревнував…

– Брата…? – припустила я.

– Тебе! Дурненька! Невже ти справді не помічаєш, що хлопцям подобаєшся? І Грею та Ксандру… і навіть Соулу.

–Востаннє твоє твердження не за що в житті не повірю.

- А в інші мої слова повіриш?

- Навряд чи…

Коли ми вийшли за високі кущі акуратно підстриженої шипшини, що являли собою живоплот, нашим поглядам відкрилася чудова картина. На пагорбі гордовито стояв просто казковий ліс. Соковита трава та світло-зелені крони високих дерев виблискували, потопаючи у сонячних променях.

Огинаючи поле, що розкинулося праворуч від міста йшла дорога, що виходить на північний тракт, що з'єднує між собою Париж зі столицями сходу, а тією дорогою їхав невеликий караван.

Спочатку я змогла розгледіти лише темні силуети п'яти вершників та двох возів, запряжених тягловими кіньми. Один із вершників помітивши нас, зупинився і почав вітально махати рукою. У мене не було сумнівів у тому, що невідомий махає саме нам, адже більше, втім, і нікому. Придивившись уважніше, зрозуміла, що юнак, що вже піднявся в сідлі, ніхто інший як Ксандр.

Чала кобила, злякавшись, що недолугий вершник може впасти, насторожено завмерла, чекаючи команд.

– Глянь, Аланушка – вказала мама на хлопця – це хіба не Ксандр?

– Він самий! – усміхнулася я, махнувши хлопцеві, що вже неабияк відстав від каравану, що неквапливо прямує за горизонт.

З колони відокремився ще один вершник на гнідом жеребці. Це був Грей. Брюнет відважив братику затріщину і почав підганяти недолугого родича. Хлопці почали яро сперечатися про щось, але до нас із мамою, які вже давно зупинилися, щоб подивитися на цю виставу, на жаль, звук не долинав.

Раптом, зупинившись, хлопці почали кричати один на одного, з таким виглядом ніби зараз полізуть битися. Але замість цього Грей повернувся всім корпусом до нас і почав вдивлятися в пейзаж, що простягається перед ним. Його погляд безладно нишпорив полем, шукаючи щось.

Явно не знайшовши бажаного, брюнет повернувся і, суперечка відновилася.

– Цікаво, а про що вони сперечаються? – спантеличилася мама.

– Зуб даю, Грей не помітив нас, а тому вважає, що у Ксандра галюцинації і намагається повернути його до каравану. Ну а Ксандр, у свою чергу, намагається довести, що не в нього галюцинації, а Грей не уважний – видала я свої висновки.

Нарешті, сіроволосий вказав у наш бік, а його брат повільно простежив за вказним перстом. Помітивши нас, хлопець якось невпевнено махнув рукою, ніби перевіряючи, чи бачимо ми його чи ні.

Ми з мамою помахали у відповідь, і, можливо мені здалося, але, як на мене, Грей трохи зніяковів.

Однак із задуму братові «допоміг» вийти Ксандр, відваживши йому ляпаса і відпустив кобилу навздогін каравану, що розчинився в сонячних променях. Блиснувши очима, брюнет пустив галопом і свого коня. Обидва юнаки швидко вийшли з поля нашого зору.

– І все-таки вони дивні. І взаємовідносини у них не менш дивні – видихнула я

– Ти так кажеш, бо ти не маєш ні брата, ні сестри – резонно помітила мама.

– Можливо, я не стала сперечатися, залишившись при своїй думці.

– Пф… – засміялась моя співрозмовниця – та вони просто дуріють… І чому ти все так серйозно сприймаєш?

Ось так, не голосно перемовляючись, ми йшли до лісу, на узліссі якого тік струмок. Хоч він і був не більше метра завширшки, але розтікався на тисячі кілометрів на захід від нашого містечка. Соромно визнати, але я навіть не знаю, в якій річці чи озері бере свій початок цей струмок і яку назву має.

– Матусю, а як квіти збирати? – вточнила я, зручніше перехоплюючи кошик

– Обережно відривай біля кореня, якщо береш всю рослину, якщо квіточка або листок – то обережно по стеблині відривай.

– Добре… – хмикнула я, розглядаючи килим, зітканий з гарних квітів, що відливають золотом у передостанніх променях сонця – А скільки треба зібрати?

– Ну, на три віночки та квіточок окремо штук 20… – подумавши, відповіла мама.

– Добре…

Говорячи про те й про це, ми назбирали навіть більше, ніж потрібно. Зірвавши ще одну рослинку та пару квіточок, зробила вінок і акуратно вплела квіти в косу. Мама з ніжною усмішкою дивилася на мене, а потім, щось згадавши, запитала:

– Слухай, Алана, а що тобі подарував Ксандр?

Намацавши в кишені річ, яку всунула туди машинально, ще тоді, коли Грей під'їхав, витягла цей дар. Подарунок виявився невеликим поки що непізнаним предметом, невміло запакованим у папір. З дивним передчуттям розгорнувши упаковку, дістала звідти гарний амулет із якогось цілісного каменю та з вирізаним на ньому малюнком троянди.

– Гарний… – натхненно вимовила я, зачаровано дивлячись на прикрасу.

«З одного боку троянда завжди вважалася символом кохання, а з іншого боку троянда – квітка німфи Аланії…» – розмірковувала я

І тут мою увагу привернув захід сонця, який виднівся в просвіті між дерев. Побігши до краю галявини, я обійшла дерева. Моїм очам відкрився чудовий краєвид: у низовині посередині широкого зеленіючого поля стояло місто, обгороджене не високим живим парканом, а над ним височіло пофарбоване в вогненно-червоне сонце.

Повісивши амулет на шию, з усмішкою подивилася на захід сонця.

– Ах, Літо! – тільки й сказала я.

Ранок. Воронцовський палац (кримський півострів)

Кабінет 3 спадкоємця роду степових вовків

Pov Арк Ян Марко

Я, як завжди, сидів у своєму кабінеті. Годинник б'є шосту ранку. Дворецький вже давно приніс чашку гарячого зеленого чаю, який досі стоїть на краю письмового столу, розповсюджуючи привабливі аромати. Відірвавшись від паперів, пригубив палаючий гарячий напій, знову вдаючись до роздумів.