Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Не даремно більшість письменників порівнюють степ і море. Як і на безкрайніх водних просторах, тут теж куди не подивишся, колишуться сріблясто-зелені хвилі тирси, викочуються з-за обрію і йдуть в нескінченність на протилежному краю світу. Може, стікають прямо на спини тим слонам, що видерлися на панцир Вічної Черепахи?.. А що, тваринам теж треба щось їсти.

Місцями хвилі здаються темнішими. Це крізь гущавину минулорічних трав, як покрита мідіями мілина, проступає килим молодої порослі. А в іншому боці — величезна світла пляма. Значить, там ґрунти бідніші, сухіші... і, у боротьбі за кожну краплю вологи, міцне коріння багаторічних рослин: лободи, чорнобиля, полину, рвонули вгору з першими весняними дощами, заглушили, вбили решту, більш пізнього різнотрав'я. А там немов яскравими фарбами плеснуло. Ромашки, маки, волошки... Будяк, осот, реп'яхи.

Сонце ще не видерлося в зеніт, але повітря вже душне від неймовірно-густого аромату всіляких квітів... Відчуття, ніби опинився замкненим у підсобці парфумерного магазину, де недбайливі вантажники розбили кілька флаконів одеколону, духів та іншого парфуму. Аж голова паморочиться... І горілки не треба — знай, дихай глибше і отримуй задоволення.

Жартую, звісно.

І все ж — від єлейних пахощів різнотрав'я, спеки і тиші, що зійшла на степ, натомість ранкового гомону, — нестримно хилить у сон.

Я ще борюся з бажанням, а Полупуд давно піддався волі Морфея, — знай погойдується в сідлі і голосно похропує... Навіть повід пустив з рук, поклавшись на мене, або ж — що куди надійніше — довірившись інстинкту коней. Бо я зараз все одно що плавець посеред моря. У який бік не глянь — «Степ та степ навколо, шлях далекий лежить. А у тім степу глухому...». Тьху три рази!.. Втім, до зими ще далеко.

До речі, про коня. Як «корабель» степів, прерій, саван і пампасів відшукує потрібний напрямок, особисто я пояснити не беруся. Адже «пливуть» вони, фактично, занурившись з головами. Верхівки трав, немов ласкаве кошеня, погладжують коліна вершника... Правда, це коли рухаєшся поволі, не поспішаючи. А по росі або після дощу, та ще галопом... вихльостають не гірше ніж різками. Але, зараз ми не поспішаємо, так чому б і не пустити коней кроком і подрімати годинку-другу?

З дороги все одно не зіб'ємося. Через повної відсутність такої. В усякому разі — на доступному для огляду з сідла просторі.

Я і сам би подрімав із задоволенням. Але, на відміну від Полупуда, якому все ясно і зрозуміло, хоча б на найближчий час, мене терзають думки і сумніви. І не тільки вони одні... Ґедзі також завзято намагаються відшукати оголені ділянки шкіри, а то і просто прокусити тканину сорочки. І коли їм це вдається, особливо на спині, я починаю думати, що Господь даремно не дав людині хвоста...

А як вільного часу вдосталь, і заснути не вдається, — то відразу обсідають голову, як бджоли вулик, спогади, роздуми, мрії... Але, перш за все, спогади і аналіз зробленого. Бо хоч вчитися на власних помилках і нерозумно, зате простіше...

 Моя пропозиція по підняттю з дна святої реліквії, уточнена і підправлена Полупудом, увінчалася успіхом. Шести бурдюків, наповнених повітрям, цілком вистачило щоб припідняти хрест на достатню глибину. Так і доволокли його до гаті, прив’язавши до човна. А вже там не бракувало охочих підставити плечі під ношу. Молодиці обліпили хрест, як мурахи бабку, і занесли його до місця встановлення ні разу не зупиняючись.

Місце вибрали і підготували заздалегідь. Згідно християнських канонів, у яких я ні вухом, ні рилом. Тож, коли жіночки сунулися до мене за порадою, — все ж, згідно з легендою, я мав монастирське виховання і навчався у Духовній семінарії, — дипломатично відмовився брати на себе відповідальність. Мовляв, старші та досвідченіші за мене є. Їм і вирішувати. Не знаю сприйняли молодиці відповідь за смирення, мудрість чи наслідок контузії, але більше не чіплялися.

Потім був довгий молебень. Як я зрозумів, за все відразу. І на честь Воздвиження, і подяка за чудесний порятунок, і за упокій, і прохання не залишати без опіки у майбутньому. Священика не було, але жінкам це анітрохи не перешкоджало. Всі потрібні молитви, а так само їх черговість, вони не гірше за попа знали. Години чотири співали, били поклони... і плакали.

Ближче до кінця молебню Василь нахилився до мене і прошепотів ледь чутно:

— Коні осідлані. Бесаги повні. Поїхали?

— Як? — здивувався я. — Просто зараз? Навіть не попрощавшись?

Василь допитливо подивився, дивно хмикнув і смикнув себе за вус.

— Попрощатися хочеш? Ну, що ж… Гаразд, нехай буде по-твоєму. Діло житейське. Молоде. Це я вже душею зачерствів. А воно, може, саме так і треба...

Тоді я його не зрозумів, але коли релігійно-офіційна частина закінчилася і почалося свято...

Ні, я зовсім не ханжа і не пай-хлопчик, доводилося відзначати різні дати у студентському середовищі — в гуртожитку чи з виїздом на природу, — коли смак міцних напоїв не псують закускою, а від деяких особистостей за версту тхне коноплями... Але щоб тут і зараз... Як мінімум за чотири сотні років до остаточного розкріпачення жінки і безжальної перемоги сексуальної революції.

Брехати не буду, ніякого повального пияцтва чи гріха не було. Все набагато скромніше і не на очах у інших. Пару разів мене, тримаючи за руку і навіть не притискаючись, ніби ненароком, випадково — відводили у затишний куточок, а там... так проникливо і жалібно дивилися в очі, що не можна було відштовхнути, не приголубити.