Читати книгу - "Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор"

- Та ні, навпаки, - проговорив Серж Чупакабра, тримаючи також увімкненим диктофон у смартфоні перед собою. - Дуже цікаво! З вашого дозволу, я зроблю репортаж для своїх підписників. Це ж бомба-матеріал! Все по-справжньому! Не придумана, а реальна погоня! Реальне пограбування!

- Про все це можна буде розповісти лише тоді, коли ми упіймаємо головного винуватця! - похитав головою капітан. - А саме, замовника цього пограбування. Людину, яка організувала це все. Громадянин Володимир Дерновський, як не крути, простий виконавець. Та й то, дещо… е-е-е… недолугий. Так, йому пощастило втекти з місця злочину. І навіть сховати ті злощасні колти в, як він думав, надійному місці. А от далі він розмірковував і діяв, як профан. Це ж перша його така ризикована і злочинна справа. Новачкам, як відомо, щастить. Але не тоді, коли на передній план виступає страх за своє життя. Людина гарячкує, нервує, робить помилки, коли щось іде не так, як вона планувала. Там, де професійний грабіжник (а є й такі) холоднокровно перечекає деякий час, новачок діє імпульсивно і робить багато хибних кроків. Не варто було вам, громадянине Дерновський, влазити у цей дивний відбір наречених, організований громадянкою Мартою Якубенко. І як тільки ви дізналися про нього?

- Я програміст, - процідив крізь зуби Володимир, напевно, вирішивши, що приховувати все немає сенсу, адже поліція і так все знає. - Ви ж це знаєте. У мене є доступ до великої кількості баз даних. Можу отримати відомості про різних людей. Зламати пошту, прослухати телефон і так далі.

- Так, знаю, ви стежили за Мартою і Максимом, особливо відтоді, як вона приїхала в цю хату, - кивнув капітан.

- Вони заважали мені забрати колти з хати так, щоб ніхто не помітив. То вікна зачинять, то товчуться біля хати чи в хаті весь час. І так виходило, що коли я за ними стежив, вони завжди були тут. Може, коли спав - то десь ішли, але мені не щастило.

- Ви жили в льосі? - уточнив капітан Гавриленко у Володимира.

- Майже. Інколи я їздив нічною електричкою в місто. Там купував їжу і повертався. Провів тут кілька днів, і думав, що збожеволію від невизначеності. Хотів уже прямо напасти на них, пригрозити пістолетом і забрати ті колти! А потім прочитав Мартине оголошення про відбір наречених. Подзвонив, намолов дурниць і вже офіційно з'явився в її садибі. Думав, буду тут товктися легально і вже точно заберу ті колти.

- Чому ж ви зникли в перший же день і не товклися тут? - вихопилося в мене. - Адже й справді була чудова нагода пробратися в хату з якогось приводу і забрати прикраси!

- Тому що в магазині я декого зустрів,- похмуро відповів Володимир.

- Джульєтту? - спитала я, здогадавшись. 

Володимир знову сумно кивнув.

- Моя колишня однокласниця. Вони жили в Києві, а потім переїхали в село. Я давно й забув про неї, а вона згадала мене, коли побачила. Довелося робити вигляд, що залицяюся до неї, що тут у справах в агрофірмі і вже їду додому. А сам сів на автобус і поїхав у райцентр. Там прикупив необхідні мені речі і звідти вже попутними машинами і пішки добирався до села. Був тут по обіді. Городами прокрався до Мартиної хати, повернувся у свій льох. Все ускладнилося під вечір. В саду знаходився пес, який, очевидно, зреагував би гавкотом на незнайомця, тобто, мене. І всі товклися біля столу, типу була вечірка. Я тоді подумав, що треба втілити в життя мій задум. Потихеньку пробрався ближче до собаки, але так, що він мене не бачив, і кинув йому шматок ковбаси зі снодійним. Той і заснув невдовзі. Складніше було з учасниками застілля. Мені потрібно було, щоб вони теж спали. А потім приперся оцей! - Володимир кивнув на Реста і той напружився. - Всі карти мені сплутав, сволота. У мене було розраховано дози снодійного на п'ятьох людей. А він став шостим…