Читати книгу - "Провалля, Євгеній Шульженко"

​- А темрява? – спитала, насупившись, - Рятувальники? Вони не дійшли першого поверху?

​- Звичайно дійшли, - розвів руки в сторону, - але якби вони побачили мого мертвого тата, то мене б заарештували. Я сидів тихо в зачиненій квартирі та не висовувався. Чув, як люди бігають по поверху, благають про допомогу, - махнув плечима, - мені було байдуже. В ті дні я благав небеса про тишу. З часом, я дочекався свого. Все провалля перетворилось на мій особистий храм, - довго сидів мовчки, вдивляючись в далечінь, мрійливо всміхався, - уяви, всі тридцять поверхів в моєму розпорядженні. Я відчував поряд свою мати. Вона запевняла, що я зробив все правильно.

​- Мені шкода, що твоя мама померла, - відповіла Діана, - шкода, що все так сталось. Але ні я, ні мої друзі не мають до цього відношення.

​- Ти така класна, - всміхнувся Вʼячеслав, встав та підійшов до ліжка, - ти не почала розтирати соплі. Ти не впадаєш в ступор, - потягнувся до обличчя, від чого дівчина напружила все тіло, - ось чому я вибрав тебе. Ти мені здалась такою доброю та сердечною, - прибрав руку та зціпив зуби, - а цей покидьок тебе навіть не намагався розуміти. Хочеш я його приведу, ти зможеш зробити з ним все, що завгодно. Навіть вбити! Я допоможу!

​Діана відчула як волосся на голові починає ставати дибки. Навіть від думки, що цей вбивця щось зробить з Макаром, її почало трясти. Сама вона в житті не зробить нічого подібного! Відчула, що спітніла. Ноги та руки почало крутити.

​- Почекай, - не думаючи, випалила, - ти так і не розповів, як ти жив в цьому мертвому проваллі. Цілих десять років ти не бачив світла?

​- Чому ж не бачив? – всміхнувся Вʼячеслав та ногами заліз на ліжко, - перший рік я був в багатоповерхівці сам. Час від часу, в провалля спускались групи людей, що вивчали місцевість, фіксували наслідки. Вони не нишпорили, як Арс, - хлопець засміявся, згадуючи жартівника, - мені лишалось лише перечекати. А ось згодом стало складніше. Їжа закінчувалась або псувалась. Я не розгубився. В торгівельному центрі є туристичний магазин. Перейшов на консерви та каші. Але я все ж прагнув сонця, - показав рукою вгору, - я навіть уявити не міг, що мене чекала діра у двадцять поверхів. Та небеса не полишали мене. Саме тоді, коли я перший раз виліз на поверхню, до мене поспішала перша група хлопців та дівчат, що шукали пригод, - ляснув в долоні, - тоді я просто злякався, поспішив в схованку. Я слідкував, - підвів палець до вуст, - я спостерігав. Студенти були підготовленими, без вітру в голові.

​- Ти вбив їх? – перелякано спитала дівчина, - всіх вбив?

​- Ді, звичайно ні, - засміявся, - я добряче налякав їх. Вони так кричали, ти б чула! Покинули все, що взяли з собою. Але один з хлопців, тікаючи, впав та зламав ногу. Друзі навіть не повернулись, щоб допомогти, - покрутив пальцем біля скроні, - божевільні!

​- Що було з хлопцем? – насупилась Діана, - він не зміг вибратись?

​- Він так страждав, що я вирішив допомогти йому, - Вʼячеслав не звертав уваги на репліки дівчини, занурившись в спогади, - наклав шину, як вчили в школі та спустився з ним до першого поверху. Я хотів врятувати його!

​- Він не спитав, що ти робиш в цьому місці? –намагалась тримати голос спокійним, - дивно зустріти людину в проваллі, в яке заборонено спускатись.

​- Спитав, спитав – засміявся Вʼячеслав, - я пояснив, що я охоронець. Моя вахта на першому поверсі. І допомогу надати я зможу лише там, - показав руками на кімнату, - йому ставало гірше, тому відмовитись він не міг.

​«Скільки людей насправді було в цьому клятому проваллі?» - промайнуло в голові. Дівчина несподівано зрозуміла, що має шанс на порятунок. Вона має заговорити хлопцеві зуби. Вона має врятувати друзів. Розуміла, що хоче жити. Розуміла, що не лишиться тут, не буде нікого їсти в компанії з божевільним коханим. «Я краще помру, намагаючись втекти» - важко зітхнула, глянувши на Вʼячеслава.

​- Ти врятував його? – спитала, піднявши брови, - але як ти полишив його? Він мав все розповісти.

​- Я його не відпустив, - сумно відповів хлопець, - Я дійсно допоміг Степану, так його звали. З таким переломом люди живуть і радіють життю. Але одного ранку я прокинувся та зрозумів, що це ідеальне джерело їжі. Степан перший, хто подарив мені своє життя, - Діану пересмикнуловід почутого, - я тоді ще не вмів оперувати, продовжувати життя, - помовчав, зупинившись – він прожив не довго. Не витримав Степан. Він був слабким.

​- Як це можливо? – з огидою спитала, розглядаючи справжнього канібала, що сидів на її ліжку, - Як ти можеш їсти людей?

​- Тут немає нічого незвичайного, - підняв плечі, наче почув нісенітницю, - людина така ж тварина як й всі інші. Тобі не шкода курку чи корову, яких ти їси? Чому має бути шкода людину?

​Діана почала важко дихати, стримуючи порожній шлуно. Знову почало нудити. Згадала суп та заплющила очі.

​- Олесь живий? – спитала, але розуміла, що відповідь могла бути шокуючою.

​- З ним все добре, - Вʼячеслав підняв руку, - не хвилюйся. Він ще довго буде радувати нас з тобою. Ще на пʼятому поверсі біля завалу, я відлучився на деякий час. В мене є ключі від запасних сходів. Саме там я знайшов нашого рудого друга, що надихався газу та втратив свідомість. Міцно звʼязав та заховав від зайвих очей, - махнув на порожню миску, - за десять років я навчився непогано оперувати. Анестезія та медичне обладнання роблять дива. Все мʼясо мені не зʼїсти, можу підкормлювати себе та інших. Так і живу, - ляснув в долоні, наче розповів звичайну історію студента з гуртожитку.