Читати книгу - "Провалля, Євгеній Шульженко"

​На мить розгубившись, Діана відпустила руку Макара. Їй стало соромно від того, що від голосу незнайомця у неї мурахи побігли по тілу. Покрутила головою зі сторони в сторону, відганяючи дивне наслання. Лише тепер оглянула все навколо.

​Високий паркан зсередини був таким же похмурим як і ззовні. За воротами, в які вони заскочили, здіймала одноповерхова будівля. Великі вікна, світле пусте приміщення. Декілька стільчиків та стіл з ноутбуком. На стіні напроти висів телевізор, по якому крутили футбол.

​Вздовж паркану, що було видно, йшли стежина. «Напевно, це маршрут для огляду провалля, промайнуло в голові, а де саме провалля?». Діана озирнулась та зрозуміла, що прибудова за якою вони ховались, закривала весь краєвид.

​Запрацювала рація, яка висіла на поясі охоронця. Він зреагував миттєво. Приклав палець до вуст та зашипів. «Ані звуку!» - вимовив самими губами та присів на коліна. Друзі перелякано озирнулись та повторили за незнайомцем.

​Несподівано, почулись крики та сміх. Стара варта перевдягнулась та поспішала покинути периметр. «Скільки часу вони мають патрулювати?, - подумала Діана, - певно тут або дуже нудно, або навпаки – кожен день виловлюють таких відбитих на голову, як ми?»

​Тільки перший охоронець виник в полі зору, незнайомець шикнув, потягнувши Олеся, що був поряд. Він вказав рукою за стіну прибудови. Олесь чкурнув вперед, за ним вискочила Міра. Макар потягнув Діану. Арсеній та новенький замкнули втікачів.

​Одразу, в обличчя вдарило яскраве світло, від чого Діана на мить заплющило очі. Але коли розплющила їх, ойкнула від побаченого. Одразу подих обірвався, груди стисло від страху. Попереду за метр від дівчини, було те саме провалля. Стіна від прибудови закривала друзів від воріт та групи людей, що виходила назовні.

​- Бачите будинок напроти? – незнайомець махнув рукою, - там буде основна вахта. А в будинку біля воріт – додаткова. Роздягальня, де зараз охоронці – десь посередині, - уважно глянув на хлопців та дівчат, - кожен раз одне й те саме. Зараз вони йдуть на додаткову варту, теревенять та п’ють чай з печивом. Сьогодні цікавий матч, тому затримаються на хвилин тридцять, а можливо й на цілу годину, - підійшов до провалля та підняв руку, торкнувшись натягнутого троса, - саме стільки у нас є часу, щоб спуститись вниз. Поки охоронці будуть біля воріт, нас ніхто не помітить. Всім зрозуміло?

​Діана стояла з круглими очима, ледь дихала від страху. Але погоджуючись махнула головою вниз. Міра теж виглядала перелякано, але надійно вхопивши Олеся, намагалась зазирнути вниз, до покинутого будинку.

​Попереду була дійсно неймовірних розмірів яма. В новинах казали, що діаметром вона була всі шістсот метрів. Посередині виглядала багатоповерхівка на декілька рівнів. Важко уявити, що будинок висотою в п’ятдесят поверхів провалився в велетенську порожнину.

​З чотирьох сторін від ями, біля паркану здіймались високі вежі. На цих спорудах були встановлені прожектори, що кидали своє світло на будинок.

​Підійшовши ближче, вхопила руку Макара. Провалля було глибоким, а вітер, що одразу почав підхоплювати волосся, був прохолодним та погрозливим. На самому дні, багатоповерхівка зникала в землі. «Двадцять поверхів над поверхнею, тридцять поверхів внизу, - промайнуло в голові, - можливо Арсеній має рацію? Що їх може очікувати на глибині майже сто метрів?»

​Будинок виглядав закинутим і це не дивно. Багато квартир стояло без зовнішніх стін. Декілька верхніх поверхів, частково обвалених, взагалі зсунулись в прірву. Неймовірно багато кинутих речей, поваленої техніки та розбитих шаф. Дівчина молила небеса аби не побачити мертвих людей чи скелетів, що сумно звісили руку чи ногу в провалля.

​Діана відчула холодок, що пробіг по спині, але вхопивши міцніше свого хлопця, почала оглядати троси.

​- Познайомтесь з нашим гідом, - Арсеній тихо засміявся та показав рукою на незнайомця, - це В’ячеслав. Він такий самий студент як і ми, але ще й влаштувався на роботу в це прекрасне місце, - тепер руки Арсенія вказували на неймовірне провалля, - тому не ображайте нашого гіда, він нам буде в пригоді.

​Привітались. Хлопці потиснули руки, називаючи свої імена. Міра махнула рукою, всміхаючись всім ротом, очікуючи спуску. Діана ж перелякано махнула головою, розуміючи, що не зважаючи на страх, їй важко відірвати погляд від сірих очей охоронця.

​- Можна просто Слава, - відповів гід та потягнувся до коробки, що стояла поряд з прибудовою, - як я і казав, у нас є від тридцяти хвилин до години. Нічого складного. Кріпимо стоп ролик на трос, - підняв руку та повісив пристрій, - кріпимо мотузку карабінами до системи, - опустив голову на Арсенія, - всі взяли системи? – друзі швидко підтвердили готовність до спуску, - як тільки відштовхуєтесь, триматись лише за мотузку! Якщо вхопитесь за канат, від рук нічого не залишиться. Нам не потрібні нещасні випадки на початку. Зрозуміло?

​- На початку не потрібні, але плануються надалі? – засміявся нервово Олесь, від чого одразу отримав звичний удар в ребра, - Жартую!

​- Я тобі скоро голову відірву за такі жарти, - зашипіла Міра, покрутивши пальцем біля скрині, - слухай та не перебивай.

​- В цілому, я закінчив, - всміхнувся В’ячеслав, - почнемо? Я показую все Арсенію, спускаюсь першим. Внизу буду ловити всіх, - показав рукою на багатоповерхівку, - висота на початку цілих шістдесят метрів. На фініші – не більше тридцяти. Шлях проходження – двісті метрів.