Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

Петро Максимов із задоволенням поплюскався в душі, посміхаючись на підколки товаришів й сам не залишаючись у боргу.

Настрій його був піднесений, він був щасливий, кохав і був коханим, і світ здавався прекрасним.

Виходили з роздягальні разом із Робертом.

- Слухай, ти такі чудові вірші читаєш, - сказав Петро.

– Наприклад, які?

- Ну, цього, як його?

- Свідзінського?

- Так! Як там у нього...

Ніжним полум’ям канна

Серед скверу горить.

Мить життя несказанна

Невідчутно летить.

- Так, і мені подобається.

Роберт вийняв із заплічного речового мішка книжку і віддав Петру.

- На, бери, читай…

- А ти як?

- Перейду на інших поетів… Ти полюбляєш Когана?

…Вони крокували територією заводу до прохідної. Вітер шаленів, сонце стало апельсиново-червоним, листя летіло низько над брукованою дорогою.

- Мені тут за милом ще треба зайти, - сказав Роберт. – Я мила не получив.

- Я не чекатиму, піду, - сказав Петро Максимов. - Боюся запізнитись на побачення. Треба ще до гуртожитку змотатися, передягтися...

- О, як я тебе розумію! - розвів руками Роберт. - Біжи до своєї милої...

Максимов майже бігцем подався до прохідної. Показавши перепустку, він вилетів із території заводу і рушив до трамвайної зупинки, не звертаючи уваги на чорний автомобіль біля кучерявих тополь.

З автомобіля навперейми йому вислизнув якийсь тип у легкому плащі та капелюсі. Його очі не моргаючи дивилися крізь товсті окуляри.

- Прошу, зупиніться, громадянине. Ви Петро Іванович Максимов?

- Я. А що таке?

– Прошу проїхати з нами, – незнайомець жестом показав на машину.

- Але в чому справа? Хто ви? – здивувався Петро.

- НКВС, - чоловік в окулярах показав посвідчення.

Максимов трохи зблід.

- Але... У чому я завинив?

- Та ні, ні в чому, - лагідно посміхнувся очкарик. - Ви нам потрібні для однієї конфіденційної розмови. Це ненадовго, поїхали.

- Але... У мене... це... скоро... особиста зустріч. Боюся запізнитися.

- Нічого, потім порозумієтеся. Справа важлива!

Що було робити – Максимов неохоче сів до автівки.

***

У кабінеті було душно, десь у куточку вікна гидко дзижчала муха. Масивний лисуватий чоловік у цивільному за сірим столом з чорними телефонами довго порався з паперами. Петро все намагався нагадати про себе - поскрипіти стільцем або кашлянути.

У дальній частині кімнати сидів співробітник у формі, який одним пальцем набирав щось на ремінгтоні.

Нарешті широколиций лисий чоловік склав папери в стопочку і закрив їх шухляді столу. Перед собою поклав аркуш.

- Вибачте за деяку затримку. Багато справ нагромадилося. Моє прізвище Корнич. Отже, ваше ім'я...

- Петро. Петро Іванович Максимов.

- Ага, добре. Скажіть, громадянине Максимов, які у вас справи з іноземними громадянами, що прибули до нашої країни?

- Жодних, - простодушно відповів Максимов, розвівши руки в сторони і посміхаючись. - З такими навіть не знайомий.

- Не знайомий, - повторив Корнич втомлено. - Тим часом у нас відомості про те, що ви з іноземцями зустрічаєтеся, дещо отримуєте від них.

Він дістав з папки на столі якийсь папір і довго вдивлявся в нього.

 - З ким зустрічаєтесь? Що саме отримуєте? Чому? Навіщо? Саме це коло питань нас цікавить, - сказав Корнич, відклавши аркуш. - Від вашої щирості та повноти відповідей надалі багато залежатиме.

- Зачекайте, - пригадував Максимов. – На наш завод прибували іноземці. Вони були... у конструкторському бюро. Вони у нас за договором...

- Це ми знаємо, - швидко сказав Корнич і глянув на нього червоними від безсоння очима. – У неробочий час. Бачились?

- Ні, - повторив Петро.

Корнич надув щоки і похитнувся на стільці.

- Я бачу, вам просто потрібен час, щоб згадати, - вагомо заявив він. - Зараз я не маю часу чекати, поки ви згадаєте. Я мушу вас затримати. Побудете тут, все згадайте, напишете, а далі вирішимо.

Максимов здивовано витріщився на нього.

- Вибачте, але я не можу за - затримуватися, на мене чекає дівчина... Мені потрібно... на побачення. Розумієте, щойно познайомився, не хочеться показувати себе з поганого боку.

Корнич посміхнувся одними куточками губ.

- Знаю-знаю... Але... Такою є зараз реальність.