Читати книгу - "Прожити чуже життя, Олександр Гребьонкін"

Працівники правопорядку намагалися допомогти пораненим товаришам. Одним з поранених виявився Олег Глібов.

Щодо таємничого старика – він щезнув, наче був примарою.

***

Комков мчав зацькованим на полюванні звіром. Він біг вуличками, петляючи між будинками, розлякуючи голубів, ігноруючи крики, попередження й постріли.

Він вилетів на відкрите місце і зупинився, важко дихаючи, оглядаючи парк.

Це був дитячий майданчик з лавами, пісочницею та гойдалками.

Бабуся допомагала внучці викопати лопаткою ямку, жінка з хлопчиком років п'яти сиділи на лавці. Поруч із асфальтованою доріжкою стояв візок з морозивом і продавчинею.

Комков підскочив до хлопчика в той момент, коли його мама простягала синові морозиво у срібній фользі. Грубо штовхнувши жінку так, що та впала, бандит схопив наляканого малюка і приставив до його голови револьвер.

– Стояти! Всім стояти! Інакше я продірявлю йому череп! - навіжено закричав Комков своїм переслідувачам.

Хлопчик спробував вирватися, але бандит міцно стиснув його тендітне тільце у своїх залізних, наче кліщі, руках.

Усе довкола завмерло.

- Відійшли! Усі відійшли! Ну! - командував Комков, розмахуючи зброєю, іншою рукою міцно тримаючи хлопця.

В цей час мама хлопчика, отямившись, піднялася.

- Серьоженько… Господи… Що ти робиш? Віддай мого сина! Тварюка! - закричала вона.

Кинулась на бандита і відразу ж впала, вражена кулею.

- Усі бачили! Так буде з кожним, хто наблизиться! Я не шуткую!

Комков, у якого від крику задерло у горлі, красномовно пригрозив револьвером, а потім приставив його ствол до голови хлопчика, що плакав.

Натовп збуджених людей відступив. Співробітники міліції почали виправдовувати їх із парку, а самі розосередилися по точках.

- Комков! Не погіршуйте своє становище! – звернувся до злочинця Мирослав Романчук. - У парку наші працівники, вам все одно не втекти! Ваші дії становлять загрозу для дитини. До того ж, поруч із вами лежить жінка. Можливо, вона поранена й потребує допомоги. Вам потрібні нові жертви? Вам мало інших?

- Мені начхати! Забирайтеся до біса! – шалено закричав у відповідь Комков.

- Ми просимо вас одуматись і припинити опір, відпустити заручника.

Широкими кроками наблизився підполковник Смолін, поговорив із Романчуком, забрав у Величка рупор.

- Слухайте, Комков! Я підполковник Смолін. Довго говорити не буду, час не терпить! Та й ти не та особа, щоб з тобою говорити... Парк оточений, шансів у тебе ніяких! Пропоную не посилювати свою провину та здатися! Зі свого боку обіцяю чесне та незалежне розслідування.

Обличчя Комкова нервово засмикалося, відображаючи хвилі зацькованої агресії, страху та хвацького захоплення одночасно.

- Ха! То я тобі й повірив! Слухай, полковнику! Мені начхати на все! Я вб'ю пацана, мені втрачати нічого.

- Може ви погодитеся відпустити хлопчика на якихось умовах? – спитав Романчук.

- Умови?

Обличчя бандита зобразило хвилинний роздум, очі його спалахнули.

 - Так, умова є! Я відпущу хлопця, але натомість вимагаю машину... Так, машину. Вона повинна стояти там, на дорозі, біля входу в парк. Машина з ключами, із заведеним двигуном. Це зрозуміло? Як тільки я доходжу до машини і сідаю за кермо - пацана відпускаю!

- Це безглуздо, Комков, - сказав Смолін. – Навіщо тобі це? Далеко ти не заїдеш, а загинути можеш запросто. Відпусти хлопчика, допусти до пораненої жінки лікаря. Вона помре – на твоїй совісті буде ще одна смерть!

- Слухай, мент, мені так і так вишка. А якщо буде машина – маю шанс! Дай мені його... Якщо ж ні – я пацану продірявлю голову! І тобі встигну!

Руки бандита тремтіли.

- Гаразд, Комков. Зараз віддам розпорядження, - сказав підполковник і опустив очі.

Після цього Смолін відійшов убік і сказав Величку та Романчуку.

- Відволікайте його. Обіцяйте, кажіть, що я пішов за машиною. Решту я зроблю сам.

Величко та Романчук, знаючи свого начальника, все давно зрозуміли.

- Товаришу підполковнику, не робіть цього. Це дуже небезпечно!

Смолін посміхнувся.

- Іншого виходу із ситуації немає. Перед нами психічно хвора, до того ж зневірена людина. Він може ще наробити лиха – ого-го! Гаразд, дивіться тут, щоб усе було гаразд, говоріть із ним...

Смолін зник серед дерев. Він брів, шурхотів торішнім листям, розмірковуючи, а рука сама собою намацувала під плащем кобуру.

Раптом підполковник зупинився, озирнувся, придивляючись до місцевості. Він помітив на відстані дитячу гірку з домиком.

Тихо й неспішно пішов назад, ховаючись за кущами та деревами. Вилізши сходами на дитячу гірку, Смолін, пригнувшись, сховався в домику. Акуратно вийняв з кобури пістолет ТТ, вибрав зручну позицію і став цілитися в голову злочинця.