Читати книгу - "Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька"

— Хто написав цю записку? Це ж не почерк Іллі. І де та жінка? Я маю їй сказати «дякую».

— На жаль, вона вже поїхала, але я встиг взяти її адресу, тож ми можемо в будь-який момент поїхати до неї, — відповів Назар, дивлячись, як Зоряна спокійно спала на моїх руках.

— Що ми будемо робити далі? — запитала я, дивлячись на нього.

— Я заберу малечу, а ти поїдеш і забереш свої речі та речі Зоряни з того будинку, — мовив Назар і поклав мені в руку ключі від своєї автівки.

— Але я вже давно не водила автомобіль, а ще в мене немає з собою прав, — глянула я на Назара.

— А що ти пропонуєш?

— Може ти відвезеш Зоряну до своїх батьків, купиш все необхідне, і вони про неї потурбуються, поки все з Іллею не вирішиться.

Ми сіли до авто, я сиділа на задньому сидінні, тримаючи на руках сплячу донечку, яку сьогодні могла втратити. Мене непокоїло, хто міг підкинути записку. Зупинившись біля аптеки, я сказала Назару, що купити, і він швидко пішов, залишивши мене з донечкою в машині.

Через двадцять хвилин він повернувся з цілим пакетом необхідних речей. По дорозі ми ще заїхали до дитячого магазину. Купили трохи дитячих речей, а ще недалеко звідти жіночка продавала свіже молоко, ми придбали трохи, щоб приїхати і погодувати дівчинку перед дорогою в село. Звичайно, ми могли б так не витрачатися і взяти все в будинку Іллі, але я не хотіла туди їхати сама, а доньку потрібно було залишити в надійному місці, щоб подібних випадків більше не трапилося.

Приїхавши на квартиру до Назара, я зразу помітила мінімалістичний та сумний інтер’єр. Поклавши донечку на ліжко, Назар бавився з нею, поки я тим часом готувала суміш. Коли я підійшла до них двох, щоб погодувати свою зіроньку, Назар визвався погодувати донечку, хоч ніколи цього не робив, але я в деталях розповіла йому, як потрібно все робити. Він лише уважно слухав і обережно тримав дівчинку на руках. Після їжі ми швиденько змінили малечі підгузник, і, випивши кави з печивом, поїхали до села. Донечка спокійно спала на ручках, а я дивилася на неї і згадувала те, що було вранці. Я могла б її втратити, якби не записка та добра жінка.

По дорозі до села я трішки заснула, а коли прокинулася, ми вже були на місці. Було страшно заходити до батьків Назара, невідомо, що вони про мене подумають, а дідусь з бабусею? Все ж Назар взяв мене за руку, і ми зайшли до будинку.

— Мамо, тату, зустрічайте гостей! — вигукнув Назар.

Спочатку вийшла його мама, а потім батько. Я стояла біля Назара з дитиною на руках, сповнена тривоги. Надія Григорівна розгублено дивилася на нас, наче чекала пояснень, а Володимир Іванович виглядав впевнено, хоч було помітно, що він не радий бачити мене з дитиною.

— Мамо, тату, познайомтеся, це Зоряна, ваша онучка, — мовив Назар, порушуючи тишу.

— Те, що ти вирішив взяти Соломію з чужою дитиною, не означає, що вона буде нашою онукою, — висловив свою думку Володимир Іванович, поки тим часом Надія Григорівна підійшла до мене, подивитися на малечу.

— Я хочу, щоб ви знали, що Зоряна моя біологічна донька, — твердо заявив Назар.

— Але чому ми про це нічого не знали? Чому ти тримав від нас таке маленьке сонечко в секреті? — запитала Надія Григорівна, беручи на руки Зоряну.

— Так склалися обставини. А ще ми б хотіли, щоб ви поняньчили трохи Зорю, поки ми владнаємо деякі справи.

—  Які ще справи? — серйозно запитав Володимир Іванович.

— Тату, подбайте з мамою про Зоряну, а ми потім все вам розповімо. До речі, ось пакети з усім необхідним, — мовив Назар і взяв мене за руку.

— Ви вже їдете? Так швидко? Може, б сіли поїли хоч трохи, — запропонувала Надія Григорівна, тримаючи Зорю на руках.

— Звичайно, давайте мені мою дівчинку, — мовила я, підійшовши до Надії Григорівни.

— А чого це ви візочка ніякого не взяли, чи сумку, куди можна було б покласти дитину? — глянув на нас обох Володимир Іванович.

— Ми поспішали, то й забули взяти, — відповів Назар, сідаючи за стіл.

— У нас на горищі є старий Назарчиковий візочок. Відмиємо, і буде як новий, — мовила Надія Григорівна з кухні.

Після смачного обіду, ми попрощалися з нашою зіронькою і поїхали в місто. Спочатку вирішили заїхати до Іллі забрати речі, а потім уже до квартири Назара. Я боялася сама заходити до будинку, тож Назар був зі мною, готовий допомогти з речима, якщо щось піде не так.