Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Подружжя не склепило очей майже всю ніч. Мері – щаслива й заклопотана, Едвард – заклопотаний, але далеко не такий щасливий. Мері планувала, на що вона пустить ці гроші. Едвард намагався пригадати послугу, зроблену Гудсонові. Спершу його мучило сумління – адже він збрехав Мері!.. Якщо тільки то була брехня... Після тривалих міркувань він вирішив: «Ну, припустимо, що брехня. Що тоді? Невже це має якесь значення? Хіба ми не брешемо у вчинках? А коли так, навіщо остерігатися брехливих слів? Взяти хоча б Мері. Що вона робила, доки він, як чесна людина, бігав виконувати доручену йому справу? Бідкалася, що вони не знищили листа й не заволоділи грішми! То невже крадіжка краща від брехні?»

Питання про брехню відступило в тінь. На душі стало спокійніше. На передній план вийшло інше: чи й справді зробив він Гудсонові якусь послугу? Адже ж ось свідчення самого Гудсона, повідомлене в листі Стівенсона. Кращого свідчення й не потрібно – факт можна визнати за встановлений. Авжеж-бо! Отже, з цим питанням теж покінчено. Ні, не зовсім. Він поморщився, згадавши, що цей невідомий містер Стівенсон був не зовсім певен, чи цю послугу зробив чоловік на ім’я Річардс, чи хтось інший... а до того ж – о господи! – він покладається на його порядність! Йому, Річардсові, надається право вирішувати самому, хто мусить одержати гроші. І містер Стівенсон не має сумніву, що коли Гудсон казав про когось іншого, то він, Річардс, із властивою йому чесністю заходиться шукати справжнього доброчинця. Це нелюдяно – ставити людину в таке становище. Невже Стівенсон не міг написати напевно? Навіщо йому треба було вплутувати сюди свої здогади?

Дальші міркування. Чому Стівенсонові запало в пам’ять прізвище Річардс, а не якесь інше? Це нібито переконливий доказ. Авжеж-бо, переконливий! Доказ щодалі ставав усе більш переконливий і, зрештою, перетворився на прямий і безперечний. І тоді чуття підказало Річардсові, що оскільки факт доведено, на цьому треба зупинитися.

Тепер він більш-менш заспокоївся, хоч одна маленька подробиця все ж не сходила йому з думки. Він зробив Гудсонові послугу, це факт, але яку саме? Треба пригадати – він не засне, доки не пригадає,– а тоді можна буде вже й зовсім заспокоїтись. І Річардс усе сушив собі голову. Він придумав багато всяких послуг, більш чи менш імовірних. Але все це було ні те ні се – кожна здавалась надто дрібною, не вартою тих грошей і майна, яке Гудсон хотів заповісти йому. Та й те, що він узагалі не міг пригадати, щоб Гудсон будь-коли користувався з його послуг. Ні, справді,– чим можна прислужитися людині так, щоб вона раптом відчула до тебе вдячність? Врятувати її душу? А й справді! Так, тепер він пригадав, як одного разу вирішив був навернути Гудсона на добру стежку, і трудився над цим... Річардс хотів сказати: три місяці, але після тривалих міркувань три місяці всохли спершу до місяця, потім – до тижня, потім – до одного дня, і зрештою, від них зовсім нічого не лишилося. Авжеж, тепер він пригадав з неприємною виразністю, як Гудсон послав його під три чорти й порадив не пхати носа до чужого проса. Він, Гудсон, бачте, не вельми хотів потрапити в царство небесне у гурті з усіма іншими громадянами Гедліберга!

Отже, таке припущення не ствердилося – Річардсові не пощастило врятувати Гудсонову душу. Річардс зажурився. Але за кілька хвилин йому спало на думку: може, він урятував Гудсонове майно? Ні, дурниці! У Гудсона й не було ніякого майна. Врятував йому життя? От що! Авжеж-бо! Як це йому раніше не спало на думку! Тепер-то він на правильному шляху. І Річардсова уява запрацювала на повний хід.

Протягом двох нестерпних годин він тільки й робив, що рятував Гудсонові життя. Він визволяв його з скрутних – а іноді й небезпечних ситуацій. І щоразу все сходило гладенько... до певної межі. Тільки-но він остаточно переконував себе, що воно так було насправді, як раптом не знати звідки вихоплювалась якась прикра дрібниця і руйнувала все. Скажімо, рятування утопленика. Він кинувся у воду й на очах у величезної юрби, що плескала йому, витяг непритомного Гудсона на берег. Все йшло чудово, але ось Річардс почав пригадувати цю подію у всіх її подробицях, і на нього наринув цілий рій зовсім убивчих суперечностей: у місті знали б про таку подію, і Мері знала б, та у його власній пам’яті вона сяяла б, наче маяк, а не крилася б десь у закутку невиразним натяком на якусь незначну послугу, що її він зробив, може, навіть «не усвідомлюючи її значення». І тут Річардс пригадав, до речі, що він узагалі не вміє плавати.

Ага, ось що він не завважив із самого початку: це повинна бути така послуга, яку він зробив, «можливо, навіть не усвідомлюючи її значення». Ну що ж, це набагато полегшує справу – тепер буде не так важко копатися в пам’яті. І справді, через кілька хвилин він таки докопався.

Чимало років тому Гудсон мав одружитися з однією славною, гарненькою дівчиною на ймення Ненсі Гюїт, але в останню хвилину шлюб чомусь розладнався, дівчина померла, а Гудсон так і лишився парубкувати і з часом перетворився на старого буркотуна й ненависника всього роду людського. Незабаром по смерті дівчини у місті встановили цілком певно – в усякім разі, так здавалося громадянам,– що в жилах її була домішка негритянської крові. Річардс довго міркував над цим і, зрештою, йому здалося, ніби він згадав усі обставини, які мали зникнути з його пам’яті за давністю літ. Йому стало здаватися, що про негритянську домішку довідався не хто інший, як він, і він таки оповістив місто про своє відкриття, та що Гудсонові так і було сказано. Отже, він урятував Гудсона від одруження з нечистокровною дівчиною,– і це й є та сама послуга, «ціну якій важко і скласти», певніше, не усвідомлював, що це можна назвати послугою. Але Гудсон знав їй ціну, знав, яка йому загрожувала небезпека, і зійшов у могилу, відчуваючи вдячність до свого рятівника й шкодуючи, що не може лишити йому спадщини.

Тепер усе стало на свої місця, і що більше розумував Річардс, то виразніше окреслювалася перед ним та давня історія. І, нарешті, коли він, заспокоєний і щасливий, скрутився калачиком, збираючись заснути, все