Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

— Але де ж Яга та Кощій, про яких ми чули не менше?

Горинич одразу зажурився. Надя виступила вперед, щоб пояснити батькам ситуацію та розвіяти смуток друга.

— Так склалися обставини, — пробурмотіла вона, відчуваючи, що й сама засумувала, — що вони не змогли прийти. Крім того…

Мама знову занепокоїлася, знаком руки відсилаючи батька на кухню. Тато потупцював у порозі для пристойності та пішов.

— Що трапилося, доню? — дбайливо запитала вона.

— Я полотно пошкодив, — зізнався Горинич. — Тепер не знаю, чи зможу повернутися й звістку їм передати, що застряг.

Мама зараз взяла все до своїх рук та твердо заявила, що дорогим гостям завжди раді. А що довше гостить, то більше в домі радості. Тільки одного разу вона зам'ялася, роздумуючи, де ж спатиме цей велетень — адже на дивані йому не постелиш. Але Горинич, щасливо розмахуючи руками-крилами, стверджував, що дуже невибагливий, спати може хоч би й на підлозі, а погостювати довше буде радий. І додав, що тільки якщо це нікого не обтяжуватиме.

На льоту підхоплюючи улюблену мамину вазу, яку друг ненароком збив зі столу, широко розмахуючи крилами, Надя усвідомила, що мама остаточно підкорена цим ввічливим триголовим гігантом з чарівною усмішкою на всіх мордочках.

Вона впіймала себе на тому, що радість близьких відгукується в серці більшим щастям і умиротворенням, ніж власна.

Тоді в кімнату повернувся тато і застав усіх трьох за обіймами, зі сльозами на очах та посмішкою на вустах. Щоб приховати незручність та розгубленість, він став нагадувати Вірі про довгоочікуваний обід. І мама помчала створювати свої кулінарні шедеври, бурмочучи на ходу про необхідність збільшення порцій та додаткових, неодмінно святкових, страв.

Надя почала накривати на стіл, постелила святкову скатертину. Вона твердо вирішила, що навіть якщо Гориничу доведеться піти через день або навіть через годину, то не плакатиме, щоб не затьмарювати ці хвилини. Не турбуватиметься і не поглядатиме на годинник, відраховуючи час до моменту розставання. Адже саме так і роблять люди, коли знають точний час, відміряний ним для щастя. І таким чином самі ж у себе його крадуть. Втім, вміння розлучатися красиво — наука не найпростіша. Дарма люди вважають, що чекати і наздоганяти — найскладніше і найсумніше. Набагато важче прощатися з тими, кого любиш.

Думаючи про це і крадькома розглядаючи Горинича, який захоплено розмовляв з батьком про людські технології, дівчина квапливо сервірувала стіл. Насамкінець вона витягла з комода вишиту в подарунок другу скатертину і поклала її на ліжко. Вона збиралася відправити її разом із Вороном до Нового року. Але тепер вважала доречнішим не чекати свята.

Мама вбігала і вибігала з кімнати кілька разів, щоб принести основні страви та гарніри, десерти та фрукти, хліб та чай.

Нарешті настав час розсідатись за столом, і всі спантеличено подивилися на Горинича. Він смішно дивився на них, не розуміючи причини занепокоєння. І вирішив так і не поставлене вголос питання досить просто, у своїй манері: вмостився на підлогу перед столом, дбайливо відсунувши вбік четвертий стілець. Мама захоплено сплеснула руками, ніби перед нею була дитина, яка зробила свій перший крок. Батько задоволено кивнув.

Горинич, попри таке рішення, як і раніше, значно височів над іншими. А якщо опускав голови нижче, то вони зразу ж упиралися в обставлений тарілками та блюдцями стіл, який жалісно поскрипував, погрожуючи впасти під напором здорованя.

Віра та Любомир розклали на колінах білі серветки. Горинич озирався у пошуках своїх. Соромлячись, Надія піднесла йому в подарунок власноруч вишиту скатертину, яку він миттю пов'язав на шиї, перетворивши на невелику хустку.

Потекла своєю чергою бесіда, під час якої батьки розпитували його про чарівні простори дикої природи, в якій жив Горинич, — так вони уявляли собі його дім. І були вкрай здивовані, дізнавшись, що він живе в одному будинку з Кощієм та Ягою. Їх цікавило буквально все — від місцевих традицій та звичаїв, оскільки Віра завжди любила копатися в історії інших народів, до дивин та винаходів, які цікавили інженера Любомира.

Горинич якийсь час із незмінним захопленням розповідав про рідний край та його мешканців і з такою ж цікавістю засипав батьків Наді питаннями про їхній світ.

Надія слухала часом дуже уважно, але іноді відлітала в далекий край роздумів, мовчки милуючись Гориничем у компанії своїх мами й тата.

З чергових роздумів її вирвала розповідь про їхнє знайомство в інтерпретації друга. До цього моменту вона не мала навіть думки дізнатися, як вони бачили її появу в їхньому житті.

— Ви тільки уявіть, — вигукував Горинич, — я лежу на галявині перед будиночком Кощія. Нікого не чіпаю. Тільки охаю голосно, щоб Кощій почув і прийшов лікувати мене своїми неприємними травами.

— Чому ж неприємними? — здивувалася Віра і навіть ніби трохи образилася на нього за ці слова.

— Тому, що він зовсім не вміє мене вмовляти! — здивовано відповів їй Горинич, ніби все й так зрозуміло. — А Надя вміє…

Дівчина посміхнулася, зашарівшись від похвали. А Віра кивнула, підтверджуючи його слова.

— Як же Надійка вас вмовила? — поцікавився батько, потай відправляючи в рот чергове тістечко, поки дружина не заявила, що така кількість солодкого дуже шкідлива для організму.