Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

Жінка повільно сповзала по стінці, переводячи переляканий погляд з дочки на величезну триголову істоту, яка душила її крихітку. Вона злякано подумала, що хтось знову вирішив завдати шкоди дочці.

Тато, що йшов за нею, встиг підхопити її під руки і не дав їй впасти на тверду підлогу. Вони повернулися з кіно, куди ходили суботами на ранкові сеанси, забігши в магазин, і зайшли побажати дочці гарного настрою.

Коли ж батько Наді побачив Горинича, що обіймав їх доньку, теж охнув, однією рукою міцно тримаючи маму, яка потихеньку приходила до тями, іншою схопився за серце.

— Мама! Батько! Не бійтеся! Це ж мій Горинич! — вигукнула Надя так, ніби для людей, які вперше побачили нехай і зменшеного, але все одно величезного Змія Горинича, який займав добру половину кімнати, це все пояснило б.

Горинич також наївно пройшов до дверей, маючи намір допомогти мамі Наді встати. Та лише судомно замахала руками, чомусь відмовляючись від запропонованої допомоги. Але одразу пошкодувала про це, побачивши, як засмучено повисли всі три голови Горинича.

Тато почав шукати по кишенях свої цигарки, притуливши маму до стіни, щоб не падала. А Надя засмучено переводила погляд із батьків на Горинича і назад. Ох не так вона бачила першу зустріч друзів і батьків, ох не так!.. Але що тут попишеш, треба якось із ситуації виплутуватися.

— Мамо Наді, не падайте, будь ласка! — Горинич спантеличено подивився на жінку та чоловіка, що завмерли у дверях, і безпомилково впізнав у них батьків Надії, хоча жодного разу до цього їх не бачив.

«Треба ж, — подумав він, — як люди схожі один на одного!».

— Тату Наді! Будемо знайомі! — весело запропонував Горинич, раптом зрозумівши, що у всіх своїх листах Надя іменувала їх не інакше, як «мама» та «тато», ніколи не вказуючи імена. Він уже зібрався було перевести погляд на жінку, коли помітив у руках чоловіка дивний предмет, який сам по собі випускав дим з приємним ароматом, варто було в нього подути.

— А що це? — Змій переводив зацікавлений погляд із чоловіка на Надю та назад, чекаючи захопливого роз'яснення. — У вас теж є чаклунство?

Батько Надії здивовано глянув на триголового гостя, потім перевів погляд на курильну люльку, яку тримав у руці. І, що дивно, дружина не вимовила ані слова заперечень, які зазвичай йдуть у подібних випадках.

Надя замислилась над відповіддю та вирішила процитувати маму.

— Це, Гориничу, велике зло, — усміхнулася Надя, намагаючись підбадьорити маму.

Змій недовірливо примружився та уточнив:

— Справжнє зло?

— Хіба зло буває несправжнім? — почав розмову батько, який поступово приходив до тями.

— Буває зле зло, а буває обділене любов'ю добро. Зовні дуже схоже на зло, — простодушно пояснив дракон і знову спитав Надію: — То це справжнє зло?

Тепер уже ожила і мама, приходячи до тями від шоку. Для неї стало очевидним, що цей величезний друг дочки загрози не становить. Принаймні зараз. Вступатися за його характер у принципі вона, звичайно, не стала б.

— О так! — щиро відповіла вона. — Справжнє зло, від якого люди швидше старіють і вмирають, — завершила вона, переможно дивлячись на чоловіка.

Надя лише дивувалася, як швидко змінився настрій батьків. Тепер кожен із них намагався переманити Горинича на свій бік. Але в друга на все була власна думка. Щоправда, батьки про це поки що не знали.

— Як це раніше? Раніше, ніж вчасно, не можна! — обурено заперечив він, видираючи з рук розгубленого батька сімейства курильну трубку ручної роботи.

Наступної миті він кинув її на підлогу і почав наполегливо тиснути лапами предмет татової гордості та щоденного милування. Надя придушила зляканий вигук, затиснувши рот обома руками, і подивилася на батьків, чекаючи справедливої прочуханки. Але мама сяяла від радості, наче начищена мідна монета. А тато з цікавістю розглядав триголове диво дивне, що стоїть перед ним, тому йому було не до дрібниць.

— Віра! — мама схаменулась першою і довірливо простягла Гориничу долоню для рукостискання.

Дракон натомість потягнув маму за руку і мало не задушив у радісних обіймах. За хвилину розчервоніла і розпатлана мама сором'язливо відводила погляд від батька, сяючи щасливою усмішкою.

— Любомир! — тато не залишився в боргу.

Вони по-чоловічому потиснули один одному руки... чи лапи? Чи таки руки? Загалом, здається, батьки потоваришували з вельми своєрідним Гориничем, і Надія змогла розслаблено видихнути, більше не побоюючись за психічне здоров'я батьків та уразливість друга.

Смішно, що батьки представилися йому, назвавши лише імена. Очевидно, вони розсудили, що Горинич значно старший за них, та й нема потреби уточнювати «чиїх будете».

— А я — Горинич, — сором'язливо пробасив він, наче хтось із присутніх досі не розумів, хто перед ними. — Надія — мій друг!

Дівчина навіть розплакалася — до того ніжно він про це сказав.

— Так-так, — заметушилася мама, потихеньку вкладаючи до рук батька сумки, з якими вони повернулися з магазину. — Надя багато нам про вас розповідала.

Вона обвела поглядом кімнату, наче намагалася щось знайти.