Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

Згодом Феліпе розповів, якою я йому видалася тієї ночі — молодою і геть не схожою на ту самовпевнену жінку, що він із нею познайомився за денного світла. Сказав, що я була така юна, відкрита і збуджена, така піднесена від того, що мене визнали, і така втомлена від обов’язку бути сильною. Було очевидно, що до мене давно ніхто не торкався. Він відчув, що я палаю бажанням і сповнена вдячності, що мені дозволили це бажання виразити. Я не можу стверджувати напевно, що все було саме так, адже не пам’ятаю всього, та йому можна вірити, бо тоді він не зводив із мене очей.

З тієї ночі я чомусь найбільше запам’ятала білу москітну сітку довкола нас. Вона нагадувала мені парашут. І мені здавалося, ніби я відкриваю цей парашут, прямуючи на вихід із великого і дуже впорядкованого літака, на якому літала останні декілька років і тепер покидала Дуже-Складний-Період-Свого-Життя. Та ось мій надійний літальний апарат раптово застарів — просто у повітрі під час польоту, тому я вискочила з цього однобокого одномоторного літака і дозволила білому парашуту, що розвівався довкола, пронести мене крізь дивні порожні шари атмосфери між моїм минулим і майбутнім і безпечно приземлити на цьому маленькому острові у формі ліжка, де мешкає один вродливий бразильський моряк. Він єдиний урятувався після кораблетрощі й занадто довго жив на самоті, а тому був такий щасливий і зачудований, побачивши мене, що геть забув англійську і міг повторювати єдине — прекрасна, прекрасна, прекрасна, прекрасна і прекрасна.

98

Очевидно, тієї ночі ми взагалі не спали. А потім, і це просто смішно, я мусила йти. Якогось милого мусила з самого рання повертатися додому, бо домовилася зустрітись зі своїм другом Юді. Ми з ним заздалегідь спланували, що на ці вихідні разом вирушимо у велику подорож через увесь Балі. Ця ідея виникла, коли одного вечора ми сиділи у мене вдома і Юді сказав, що крім своєї дружини і Мангеттену, він дуже сумує за подорожами — щоб отак просто взяти кількох друзів, сісти на машину і податися ген за обрій на пошуки пригод уздовж цих розкішних автострад, що з’єднують між собою всі штати. Я йому відповіла: «Добре, їдьмо разом подорожувати по Балі, в американському стилі».

Ця ідея нас обох дуже розсмішила: подорожувати в американському стилі на Балі просто неможливо. По-перше, тут не ті відстані, адже весь острів завбільшки зі штат Делавар. Автостради жахливі, а до того ж неймовірно небезпечні дороги, божевільно переповнені балійською версією американського сімейного мінівена. Тут — це невеличкі мотоцикли з п’ятьма людьми: тато однією рукою чіпляється за кермо, а в іншій тримає новонароджене маля, жонглюючи ним, як м’ячем. За ним сидить мама — як у сідлі — з ногами на бік, у вузькому саронґу з кошиком на голові, підтримуючи ще двох малюків-близнят, щоби ті не випали з мотоцикла, що їде без фар на великій швидкості і, скоріш за все, не належною стороною дороги. Шоломів тут майже ніхто не надіває, їх просто — я так і не збагнула чому — возять зі собою. Уявіть собі шеренги цих навантажених мотоциклів, усі несамовито газують, похитуються і наїжджають один на одного у якомусь божевільному моторизованому танці велетнів. Одне слово, життя на балійських автострадах вирує. Я не знаю, як вони досі не загинули всі у дорожніх аваріях.

Та все-таки ми з Юді вирішили будь-що здійснити цю подорож: взяти на тиждень відпустку, найняти машину і об’їхати цей малюсінький острів, уявляючи, що ми вільні і в Америці.

Ідея подорожі захопила мене неймовірно, але то було минулого місяця, а зараз я в ліжку з Феліпе, він цілує мої пальці, руки і плечі, заохочує мене забути про все на світі, тому ця поїздка видається мені такою недоречною. Та я мушу поїхати. І десь я навіть хочу цього. Хочу не тільки провести тиждень зі своїм другом Юді, а й отямитися після нашої великої ночі з Феліпе, дати собі час оговтатись у новій реальності, що в романах її змальовують словами: «Я завела нового коханця».

Тому останні пристрасні обійми, Феліпе висаджує мене біля будинку, і я маю час лише на душ, бо тим часом під’їжджає Юді на орендованій машині, глипає на мене і питає:

— Чуваче, коли ти вчора повернулася додому?

— Я вчора взагалі не поверталася додому.

Він знову каже:

— Чувааааааак, — і починає реготати, пригадуючи, мабуть, нашу розмову два тижні тому, коли я припускала, що можливо, у мене більше взагалі не буде сексу. Ніколи у житті.

Він цікавиться:

— Отже, ти здалась, еге ж?

— Юді, — відповіла я, — дозволь тобі розповісти одну історію. Минулого літа, саме перед тим, як вирушити в подорож, я поїхала провідати своїх бабцю і дідуся у штаті Нью-Йорк. Дружина мого дідуся — його друга жінка — мила пані на імя Ґейл, якій зараз за вісімдесят, витягнула свій старий фотоальбом і показала мені світлини тридцятих років, коли їй було вісімнадцять і разом зі своїми двома найкращими подругами та гувернанткою вони вирушили на рік до Європи. Пані Ґейл гортає сторінки, демонструючи мені неймовірні старі світлини Італії, аж раптом ми натрапляємо на фото дуже симпатичного молодого італійця з Венеції. Я запитую: «Ґейл, що це за красунчик?» А вона мені: «Це син господарів готелю, де ми зупинялись у Венеції. Він був моїм хлопцем». І я така: «Хлопцем?» Мила дідусева дружина дивиться на мене так хитренько, а її очі світяться еротичним блиском, як у Бетті Дейвіс, і вона відповідає: «Мені, Ліз, набридло розглядати самі лише церкви».

Юді дає мені п’ять:

— Круто, чуваче.

Ми вирушаємо у фальшиву американську подорож через Балі — я і мій крутий молодий індонезійський музичний геній у вигнанні. Багажник машини забитий гітарами, пивом і балійським еквівалентом американської дорожньої їжі — смаженими рисовими крекерами і місцевими цукерками з жахливим присмаком. Деталі нашої поїздки досить розмиті, адже перед очима у мене — Феліпе, а думки про нього весь час висмикують мене з реальності. Ще мене накриває дивна невизначеність, яка часто супроводжує людей у подорожах будь-якою країною світу.

Пам’ятаю точно, що ми з Юді весь час спілкувалися американською — мовою, якою я вже давно не розмовляла.

Протягом цього року мені доводилося багато послуговуватися англійською, але — не американською, тим більше не американською у стилі гіп-гоп, що її так любить Юді. Тож тепер ми віддаємося цій спокусі сповна, перетворюємося на дітей, які надивилися телевізора: дражнимось, як ведучі МTV чи персонажі підліткових серіалів, називаємо одне одного чуваками, мужиками й іноді — з великою ніжністю — гомо. Більшість наших діалогів рясніє пристрасними образами на адресу наших матерів.

— Чуваче, куди ти подів карту?

— Запитай у своєї мами, куди я її подів.

— Я б запитав, але вона занадто товста.

І таке інше.

Ми не пробиваємося вглиб острова, а їдемо узбережжям і весь тиждень споглядаємо самі лише пляжі, пляжі, пляжі. Іноді