Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

беремо невеликого рибацького човна і пливемо на якийсь острівець роздивитися, що там і як. На Балі багато різних типів пляжів. Тож один день ми зависаємо на Кута — довгому модному пляжі в південнокаліфорнійському стилі з білим піском, потім їдемо на зловісний чорний скелястий куточок краси у західній частині узбережжя, далі перетинаємо невидиму умовну лінію, яку звичайні туристи ніколи не перетинають, і опиняємося на диких пляжах північного побережжя, що їх наважуються відвідувати лише серфінгісти (та й то самі шибайголови). Ми сидимо на пляжі і споглядаємо небезпечні хвилі, спостерігаємо, як стрункі індонезійці та європейці з коричневою та білою шкірою крають поверхню води, ніби розщіпають замок-змійку на спині океанічної блакитної вечірньої сукні. Дивимось, як серфінгісти з карколомним зухвальством злітають над кораловими рифами та скелями, щоб знову впасти й осідлати нову хвилю, затамовуємо подих і лише промовляємо:

— Чуваче, це круто!

Як і планували, на певний час ми забуваємо (винятково заради Юді), що це Індонезія. Поки їздимо на цій орендованій машині, весь час їмо нездорову їжу, співаємо американських пісень і за першої-ліпшої нагоди частуємося піцою. Коли ознаки балійськості починають проступати аж занадто очевидно, ми стараємось їх не помічати і вдаємо, що й далі — в Америці.

Я запитую:

— Як краще оминути цей вулкан?

А Юді відповідає:

— Думаю, треба звернути на трасу І-95.

Я підхоплюю:

— Але ж так ми потрапимо у Бостон просто в годину пік…

Це у нас така гра, але, здається, допомагає.

Іноді нам трапляються тихі пасма блакитного океану, ми плаваємо цілими днями і дозволяємо одне одному пити пиво, починаючи з десятої ранку («Чуваче, це ж корисно»). Нам вдається заприятелювати з кожним, кого зустрічаємо дорогою. Юді такий. Скажімо, ось він простує пляжем і бачить чоловіка, який майструє човен. Юді неодмінно зупиниться і скаже: «Ух ти! Ви робите човен?!» Його допитливість відкриває перед ним усі двері: кілька хвилин, і вас уже запрошено рік пожити у сім’ї того чоловіка, що будує човен.

Дивне відбувається вечорами. Ми потрапляємо на містичні храмові ритуали десь у глушині, хапаємо транси від хорового співу, барабанів та гамелану[35]. Опиняємося в якомусь селищі на узбережжі, всі мешканці якого вийшли на споночілі вулиці, щоб відсвяткувати церемонію на честь дня народження. Мене і Юді висмикують з натовпу (як почесних гостей) і запрошують потанцювати з найвродливішою дівчиною села. (Вона вся закутана в золото, обвішана прикрасами, облита пахощами, з макіяжем у єгипетському стилі, їй не більше тринадцяти, але дівчинка рухає стегнами з м’якою чуттєвою впевненістю діви, здатної спокусити будь-котрого із богів).

Наступного дня у цьому ж селищі натрапляємо на дивний сімейний ресторан. Його власник проголосив себе видатним знавцем тайської кухні. Це велике перебільшення, але ми все одно сидимо в ньому цілісінький день, попиваючи колу з льодом, поглинаючи масну тайську їжу і граючи у настільні ігри з сином власника, підлітком із граційними жіночими манерами. (До нас помалу доходить, що цілком можливо, цей симпатичний хлопчина і був тією прекрасною танцівницею, яку ми бачили вчора. Балійці неперевершені майстри ритуального трансвестизму).

Щодня я дзвоню до Феліпе з кожної телефонної будки, що трапляється дорогою. І він щоразу запитує:

— Скільки ще ночей мені спати на самоті, коли ти нарешті до мене повернешся?

Він каже:

— Мені подобається закохуватись у тебе, дорогенька моя. Це так природно, ніби я робив це завжди, кожного другого тижня, а насправді зі мною такого не було вже років зо тридцять.

Ще не там, ще не з того місця, звідки починається вільне падіння у любов, я щось невпевнено мугикаю і нагадую, що за декілька місяців їду геть. Та Феліпе байдуже.

Він каже:

— Можливо, це така дурнувата романтична південноамериканська сентиментальність, але мені потрібно, щоб ти зрозуміла одне — дорогенька, заради тебе я готовий навіть страждати. Хоч через який біль нам довелось би пройти у майбутньому, я приймаю його заздалегідь лише заради втіхи бути поруч із тобою зараз. Насолоджуймося цим часом. Це ж неймовірно.

Я відповідаю:

— Знаєш, просто смішно, але до зустрічі з тобою я серйозно міркувала про те, щоби до кінця своїх днів бути самотньою, зберігаючи целібат. Думала прожити життя у духовній практиці.

Він каже:

— Ти собі думай, дорогенька… — а далі продовжує докладно, з усіма подробицями перераховувати, що по-перше, по-друге, по-третє, по-четверте і по-п’яте планує робити з моїм тілом, коли я знову опинюсь у його ліжку.

Похитуючись, я виходжу з телефонної будки, коліна підгинаються, здивована і зачарована цієї новою пристрастю.

Останнього дня подорожі ми з Юді годинами валяємося на пляжі і, як це часто з нами буває, знову заводимо розмову про Нью-Йорк: який він класний і як ми його обожнюємо. Юді сумує за цим містом, каже, що практично так само, як і за дружиною — так, ніби Нью-Йорк — це людина, родич, якого він утратив з часу депортації. Поки ми розмовляємо, Юді розчищає ділянку на білому піску між нашими рушниками і малює карту Мангеттена. Каже:

— Давай заповнимо карту всім, що зможемо пригадати про місто.

Ми пальцями промальовуємо всі авеню, головні перехрестя, той гармидер від Бродвею, що перекособочує весь острів, ріки, Віллідж, Центральний парк. Вибираємо тоненьку красиву мушлю для Емпайр Стейт Білдінґ, ще одну для Крайслер-білдінґ. З поваги ставимо дві палички, повертаючи Вежі-близнюки на їхнє місце в кінці острова.

Ми використовуємо цю піщану карту, щоб показати одне одному свої улюблені місця в Нью-Йорку. Отут Юді купив сонцезахисні окуляри, що зараз на ньому, а тут я купила сандалі, що їх зараз ношу. Сюди мене запросив мій колишній чоловік на нашу першу спільну вечерю, а тут Юді познайомився зі своєю дружиною. Осьдечки готують найсмачнішу в’єтнамську їжу у місті, а тут — найкращі булочки, а ось генделик із найсмачнішою лапшею («Оце вже ні, гомо, — ось де готують найсмачнішу лапшу»). Я креслю на піску свій квартал Пекельної Кухні, і Юді каже:

— Я знаю, де там можна смачно пообідати.

— Тік-ток, Чеєн або Старлайт? — питаю.

— Тік-ток, чуваче.

— Куштував там яєчний лікер?

— О Боже, знаю, про що ти, — стогне він.

Відчуваю, він сумує за Нью-Йорком так глибоко, що на якусь мить сприймаю його сум за свій. Його туга за домівкою заполоняє мене настільки, що на мить сама забуваю: я ж вільна і можу повернутися на Мангеттен, коли забажаю, а от він цього зробити не може. Юді перебирає пальцями два патички «веж-близнюків», запихає їх глибше у пісок, потім дивиться на стишений блакитний океан і каже:

— Знаю, що тут прекрасно, але як думаєш, я ще колись побачу Америку?

Що я можу на це відповісти?

Ми поринаємо у мовчанку. Потім він