Читати книгу - "Загублені світила, Катерина Леванте"

— Це ще не кінець, — прошепотіла вона.

Її слова прозвучали пророчо. Тиша раптом стала майже відчутною. Сяйво каменя згасло, але водночас із цим зал наповнився новим звуком. Це був глухий, ритмічний гуркіт, схожий на удари серця.

— Що це таке? — запитав Невілл, роблячи крок назад.

Полумна стиснула його руку міцніше, і її голос залишався рівним:

— Охоронці.

З тіні, що застилала далекі кути зали, почали виповзати фігури. Спочатку вони здавалися частиною стін — монолітні, нерухомі, як статуї. Але ось одна з них поворухнула головою, друга — витягнула довгі, гострі пальці. Їхні очі горіли яскравим червоним світлом, а кроки були повільними, але впевненими.

Невілл зробив глибокий вдих, відчуваючи, як його долоні спітніли. Він швидко витягнув паличку, зосереджуючи думки на захисних чарах.

— Скільки їх? — запитав він.

— Занадто багато, щоб просто боротися, — відповіла Полумна, її голос став ледь чутним, але в ньому не було паніки. — Їхня сила у кількості, але ми маємо інше.

Невілл поглянув на неї.

— Що саме?

Полумна повернула до нього голову, і в її очах з’явилася рішучість.

— Ми маємо мозок. І серце.

Вона відступила на крок, піднімаючи паличку. Її рухи були плавними, майже танцювальними. Полумна вимовила закляття, і тонкий золотий промінь вирвався з кінчика її палички. Він утворив півсферу, яка захищала їх від наближення істот.

— Це ненадовго, — пояснила вона, обернувшись до Невілла. — Нам треба знайти слабке місце цих охоронців. Подивись на них уважно.

Невілл подивився на істот, які тепер кружляли навколо, але не наближалися через магічний бар’єр. Вони рухалися синхронно, мовби керувалися єдиним розумом. Їхні тіла були схожі на статуї, але в них щось світилася зсередини — слабке червоне сяйво, яке можна було побачити лише на мить, коли вони рухалися.

— Серця, — сказав Невілл. — Це їхня слабкість.

Полумна кивнула.

— Але їх потрібно вразити одночасно. Інакше вони активують захисний механізм.

— Одночасно? — Невілл відчув, як його серце забилося частіше. — Це майже неможливо.

Полумна подивилася на нього. Її очі випромінювали тепло і впевненість.

— Ми це зробимо. Ти довіряєш мені?

Невілл кивнув, не вагаючись.

— Завжди.

Полумна усміхнулася, і в цій усмішці була сила, яка змусила Невілла відчути, що навіть найскладніше завдання — здійсненне.

— Тоді слухай. Ми з тобою синхронізуємо закляття. На три. Я візьму лівих, ти — правих. Ми повинні бути точними.

Невілл кивнув, піднімаючи паличку. Його серце калатало, але він зосередився.

— Один… два… три!

Світло вирвалося з їхніх паличок одночасно, і зал наповнився сліпучим сяйвом. Охоронці завмерли, а потім почали розсипатися, перетворюючись на пил. Невілл і Полумна стояли серед цієї бурі, їхні руки знову з’єдналися.

Коли тиша повернулася, Невілл подивився на Полумну.

— Це було… неймовірно, — сказав він, ще не вірячи, що їм вдалося.

Полумна усміхнулася і легенько стиснула його руку.

— Ми чудова команда, — відповіла вона, і в її голосі було щось більше, ніж просто визнання.