Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

підтримують пілястри клуатру, на ці вузькі келії, товстий шар глини і малесенькі коридори: усе це скидається на в’язницю, а крім цього, той факт, що подвір’я це зосереджене довкола пальми, якій на вигляд не менше ста п’ятдесяти років, дає нам відносно вагому підказку… Шкода, що більше нема таких пальм, як ця, хоча схоже, що тут був цілий пальмовий ліс, останні дерева з якого повикорчовували за наказом сеньйор, які прочитали в північноамериканських журналах із декору, що пальми більше не хіт сезону, бодай би в Місті Дитини шанували хоча б цю гарну пальму, вона надає певного шарму цьому подвір’ячку з хвилястою черепицею, покритою мохом, поза тим немає жодних ознак, що саме це подвір’я є первинним, матінко Беніто, те, що воно примітивне, це факт, але певності немає жодної, хтозна, можливо…

Певність? Хто сподівається знайти певність у такій розмитій і мінливій справі? Що означає хоча б те, що у своїй телеграмі Інес пише «свята», хоча вже багато місяців тому Ватикан закрив раз і назавжди цю справу, так, мені дуже шкода, Інес, але він її закрив назавжди, твердим «ні»? Ця телеграма була повстанням проти найвищої церковної влади, доморослою єрессю, тушениною з квасолі з ароматом чаклунства… Єрессю, яка для інших не мала значення, Інес, але не для тебе, бо вона оголила твоє тотальне безсилля: ти не змогла подарувати сина своєму чоловікові, а тепер ти показала, що не в змозі прикрасити власний родовід блаженною, оприявленою для загального поклоніння, адже вшановуючи її, люди би вшановували й родину, яку поховала твоя ялова утроба. І незважаючи на те, що Ватикан відмовився розпочати процес беатифікації, вдумайся лишень, тобі не дозволили навіть його розпочати, ти й далі торочиш про блаженну… За яким монструозним керунком спрямовані твої зусилля на те, щоб ця віруюча, яка так і не прийняла постриг і яка померла в цьому будинку наприкінці вісімнадцятого століття, не померла остаточно разом із тобою? А може її смерть означатиме, що ні її, ні тебе насправді ніколи не існувало?

Інес ніколи не мала й найменших шансів на успіх у справі беатифікації. Усі докази такі непевні, усюди, як завжди, панує «кажуть», відоме лише ім’я людини, яка почула це «кажуть», але не людини, яка це «кажуть» сказала… Усе зводиться до того, що хтось комусь щось розповів у кімнаті, якої більше немає, в будинку, якого більше не існує, на вулиці, яка носить іншу назву й веде в інший бік, хоча й невідомо, чому це та сама вулиця; слова, що їх повторювала бабця чи мати Інес, чи Пета Понсе, чи бідні тітоньки, які вдовольняли жагу своєї гордині хіба плітками, попри те, що є певний стос листів, де щось таке побіжно згадується, свідоцтва про народження і смерть, і кілька пізніших хронік, у яких невиразно згадуються події, які можна вважати дивами. Єдиним, що становило конкретну й законну реальність, підтверджену документами, був факт заснування капеланії: наприкінці вісімнадцятого століття один багатий землевласник баскського походження, батько дев’яти синів і однієї доньки, прибув зі своїх володінь на південь від ріки Мауле, щоб віддати свою шістнадцятирічну доньку в закритий монастир капуцинок, абатисою якого була його старша сестра. Через причини, які у хроніці не згадуються, постриг дівчина не прийняла. Утім, хутчій за все, в ході нескінченних розмов, зміст яких так і залишиться нерозгаданою таємницею, мудра абатиса переконала свого брата, що в його випадку найкращим рішенням було заснувати капеланію, яка пов’яже його родину безпосередньо з Богом, зобов’язавши Всевишнього оберігати її. Хіба не чув її брат, що черниці ордену Боговтілення досі не мають власного дому? Чому б не побудувати їм будинок, у якому вони б оберігали Інес до кінця життя, адже про це йшлося, про її оберігання? Так і вчинили. Щойно будинок звели, там оселилися черниці-тюремниці, які дбали про Інес й опікувалися нею. Капеланія була настільки багатою, а її землі у Ла-Чимбі настільки жаданими, що про неї говорив увесь вищий світ тієї доби, аж доки війни за незалежність не стерли всі турботи про святість і щедрість, поступившись місцем розмовам про вогонь, кров і ворога, який загрожував з усіх боків. Інес де Аскойтіа померла в цьому будинку у віці двадцяти років в опінії святості. Так каже історія. На противагу цьому завдяки творам, написаним дамами, які пізніше збирали про це чутки, чи якимось мандрівницями із Європи, допитливість яких відкрила їм доступ до тих речей, про які говорили в тісному родинному колі біля вогнища, сьогодні до нас долинає легкий відгомін її незрівнянної побожності, а надто те, що може вважатися її найвидатнішим чудом: під час найбільш катастрофічного землетрусу наприкінці вісімнадцятого століття, коли було знищено більшість будинків у столиці й прилеглих селах, дім Боговтілення Ла-Чимби зостався цілим, міцно стоячи на своєму підмурівку, попри те, що був такою ж конструкцією з глини й соломи, як і решта тогочасних будівель. Кажуть… Кажуть, що до того, як земля почала здригатися, Інес де Аскойтіа (варто також зазначити цікавий факт: незважаючи на те, що вона носила убір ордену Боговтілення, вона не постриглася й туди) впала на коліна посеред подвір’я, тоді як черниці шанобливо стежили за нею із клуатру. І коли громи підземні, що розрізали довколишні поля тріщинами, підкралися до мурів будинку, щоб їх знищити, Інес розкинула свої руки хрестом, немовби вчиняючи цим неймовірну самопожертву, щоб і мури втрималися, і вони втрималися, будинок уцілів. Через свою паніку, черниці, які не могли втекти, бо це забороняла закритість їхнього ордену, у коротких спалахах блискавок, якими осяювало гірські хребти, заледве могли вгледіти руки, які врятували будинок: через напруження вони немовби перетворилися на сухе гілля чи лозу і стали нагадувати бородавчасті руки старої. Інес завжди приймала їжу сама у своїй келії (у житті спільноти вона участі не брала), з якої вона виходила лише щоб піти до каплиці чи прогулятися мовчки на самоті у клуатрі; її руки, складені під фартухом чернечого убору, стискали хрестик із сухих гілочок, перев’язаних шкіряним шнурочком, подарунок її бідної няньки на перше причастя, те єдине, що вона захотіла чи змогла забрати з собою (певна річ, потайки) зі своїх земель на південь від річки Мауле. Після землетрусу черниці стали спостерігати за чудодійними руками Інес з пристрасною увагою: так, так, це правда, під час того, як вона самозаглиблено молилася в каплиці у світлі свічок, немов установивши контакт із сутністю такого рівня, до якого монашки не могли сягнути, у тіні складок на її уборі,