Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

здавалося, що її пальці вростали в замацані й почорнілі від років чи навіть століть гілки хрестика її няньки, її руки перетворювалися на сухі гілки, й у міру того, як вони підіймалися в екстазі все вище й вище, а нажахані богобоязкі черниці полишали каплицю, гілки рук Інес заглиблювалися в рукави, аж доки, коли залишалися горіти дві чи одна свічка, Інес, втупивши очі в молодий місяць біля ніг Пречистої й розвівши руки в молитві, не перетворювалася на старий стовбур дерева, чиї зморшки й ґулі прив’язували до себе обличчя, сповнене болю, знищуючи цим гладеньке обличчя дівчини, аж доки пізніше, коли нічне небо осяювала зоря, її світло не відновлювало особу доньки засновника.

Легенда про її побожність вийшла за межі клуатрів, перекинулася з одного монастиря в інший, а згодом поширилася містом. Родині Аскойтіа дуже лестило мати, крім стількох героїв, ще й святу, або принаймні таку відому блаженну, яка палкістю своєї віри мала стати окрасою родинного древа.

Утім, настали буремні часи, в яких святості бракувало місця. На передній план вийшла негайна перемога, свіжорозпалена ненависть, невгамовна жага помсти, небезпека, яку потрібно було здолати навіть ціною власного життя… А відтак — усталення крихітної й далекої республіки, вигадування законів, визначення класів, викорінення старих привілеїв і заміна їх новими… Мали минути кілька десятиліть після смерті Інес де Аскойтіа, щоб чутки, які зберігалися в клуатрах, але які все ж просочувалися назовні, дійшли до архієпископа у вигляді офіційної пропозиції щодо відкриття процедури беатифікації, підписаної абатисою дому. Передусім необхідно було провести ексгумацію. Інес запевняє, що в її сім’ї з покоління в покоління передавалася історія про те, що, відкривши труну, архієпископ побачив у ній лише свіжий, чистий, новий атлас, так наче не минуло стількох років і наче на ньому ніколи не лежало жодного тіла. Звісно ж, нічого з цього (що могло би принаймні викликати якусь цікавість у Ватикані) не було зафіксовано документально. Правда полягає в тому, що час стер із пам’яті місце поховання блаженної дівчинки, яка зникла, не залишивши жодного сліду, окрім як цього будинку, зведеного для її ув’язнення, який усе ріс і ріс, багатіючи з легенди про його початкову бранку, про яку не залишилося згадок.

***

Майже все, що стосується життя і чудес блаженної дівчинки, є не більше ніж домислами чи згадками про якісь чутки. Втім, я наважуся підтримати геть не зухвалу гіпотезу про те, що після смерті Інес де Аскойтіа, що стала жертвою однієї з численних пошестей минулого, мудра абатиса капуцинок, сумління якої було заплямоване тією таємницею, яку їй повідав брат, перед тим як остаточно впасти в журбу й померти, потайки влаштувала так, щоб на святій землі не було могили цієї жінки, яка, хоча й була її близькою родичкою, була також відьмою: саме тому вона від самого початку відмовила їй у прихистку своїх ангельських рук і саме тому дівчинка так і не вступила в Орден капуцинок чи Орден Боговтілення. І саме через це архієпископ не зміг знайти в сімейній могилі труни з її прахом: ця відсутність труни та праху і складає осердя тієї реальності, яку Аскойтіа та їхні слуги протягом півтора століття перетворювали на гарненьку легенду про чистий атлас у труні, якої ніхто не бачив. Інес, певно, чула чимало різних версій та інтерпретацій цієї легенди про свою блаженну пращурку від Пети Понсе довгими вечорами в дитинстві, коли поруч із жаровнею стара вчила її шити і вишивати. Проте коли Пета втручається у будь-що, воно стає невагомим і мінливим, час розтягується, початок і кінець утікають із поля зору, і стає невідомо, який відтинок часу займає умовне теперішнє… Пета, мабуть, розповіла Інес і байку про дівчинку-відьму. Ця байка гнучка, нетривка і, хтозна, ймовірно, один із її безлічі варіантів, який розповіла Пета, зміг розтягнутися на достатню відстань, щоб поєднати байку про дівчинку-відьму з легендою про блаженну дівчинку, наділивши кожну з них своєю неповторною повнотою сили.

Адже варто визнати, що навіть із погляду літератури байка про дівчинку-відьму є на диво неповною. На початку лінія оповіді скеровує наш погляд на постать головної героїні (через її красу та шляхетність походження) — доньки касика. Але після того як батько розкрив своє широке пончо, щоб приховати те, що відбувалося в спальні його доньки, лінія оповіді відхилилася від свого курсу й розділилася надвоє. На одному її відтинку — народному, увічненому в розповідях бабів, зморених робітників і дітей — касик висмикує свою доньку з центру розповіді, замінюючи її бородавчастою старою, особа якої нікому не цікава і яка спокутувала те, що ті дві жінок мали спокутувати разом, якби персонаж, що на той час був головним, не зник безслідно з оповіді. На іншому відтинку міститься піднесена аристократична легенда, що її ревно оберігала одна родина, яка невдовзі зникне: пречиста дівчинка впадає в містичний екстаз, що рятує від катастрофи кілька подвір’їв, які, як сказав архітектор, котрий нещодавно їх оглядав, не становили жодної цінності. Я бачив, як дон Херонімо підняв руку, а нею — своє пончо з вікуньї, наче касик, щоб показати цим, що тут нічого не відбулося, що ця територія — закрита, що цим жестом він бажає стерти, відірвати від загальної єдності той шматок, який він готовий виставити напоказ. Зрозуміло, що дон Херонімо підняв своє пончо перед Інес із цілком очевидним наміром відділити цю зрозумілу часточку домашньої таємниці, якою є легенда про блаженну дівчинку, від непроглядної вічності народної байки, залишивши обидві з них обірваними, із затемненими гранями, позбавивши їх багатства проекцій, яких би міг надати їм їхній синтез: Херонімо вдалося стерти з пам’яті Інес байку про дівчинку-відьму. Чого Херонімо не передбачив — так це того, що укривальним рухом своєї руки він кинув на Інес тінь страху зникнення (раніше вона не відчувала його як власний, лише як щось зовнішнє, крізь своє кохання до Херонімо, зраджене її неможливістю народити сина), страх, який спонукав її вирушити до Рима, щоб зробити все можливе заради розголосу історії про блаженну дівчинку, в якій вона, а відтак і Аскойтіа, могли б віднайти своє виживання. Через це її анархічний розум так нераціонально намагається вхопитися за це осердя чогось більшого, вкритого шляхетними шарами забуття, заради того, аби надати рангу «блаженної» своїй пращурці, і відтак, щоб її вшановували прийдешні покоління. Але правда в тім, що вона є прямою пращуркою не її, а Пети Понсе: намір дона Херонімо відокремити, викреслити реальність із такого потужного середовища лише створює