Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він шепотів і задихався, а тоді замовк, хапаючи ротом повітря. Я мовчав. Після короткої паузи його голос зазвучав рівніше, а я тої миті думав, що цей випадок — саме для божевільні, проте не я маю його туди відсилати. Можливо, час і відсутність Оснати йому допоможуть, але і без того було зрозуміло, що він більше ніколи не зануриться у каламутне болото окультизму.
— Згодом я розповім більше, а зараз мені треба відпочити. Я розкажу про неймовірні страхіття, в які вона мене втягла — дещо про споконвічний жах, що дотепер чигає у найвіддаленіших закутках світу під наглядом жерців, які підтримують у нім життя. Декому відомі про Всесвіт такі речі, яких ніхто не повинен знати, і вони здатні робити таке, чого не повинен робити ніхто. Я загруз у цьому по самі вуха, але з мене годі. Якби я був бібліотекарем у Міскатоніку, сьогодні ж спалив би клятий Некрономікон та всі інші подібні книжки.
Але тепер їй мене не дістати, треба тільки якнайшвидше вибратися з того проклятого будинку й оселитися вдома. Я впевнений, ти допоможеш мені, якщо знадобиться твоя допомога. Що стосується її диявольських слуг… і якщо люди почнуть цікавитися зникненням Оснати… Розумієш, я не можу повідомити, куди вона поїхала… До того ж є такі групи дослідників — знаєш, певні культи, — які можуть не зрозуміти нашого розриву… у декого з них дуже дивні погляди й методи. Я знаю — раптом щось трапиться, ти будеш поруч зі мною, навіть якщо я розкажу тобі страхітливі речі…
Я залишив Едварда переночувати в одній з гостьових кімнат, і вранці він, схоже, заспокоївся. Ми обговорили з ним деталі його майбутнього переїзду до родового маєтку Дербі, і я сподівався, що він не гаятиме часу та змінить своє життя. Наступного вечора Едвард не прийшов, але надалі ми часто бачилися. Ми оминали малоприємні та дивні теми й обговорювали переважно майбутній ремонт у старому будинку Дербі та подорожі, в які Едвард збирався вирушити влітку зі мною та моїм сином.
Ми майже не говорили про Оснату, адже я помічав, що ця тема була для нього особливо болючою. Певна річ, чуток ширилося більше ніж досить, проте в цьому не було нічого дивного, з огляду на химерні пригоди у старому обійсті Кроніншилдів. Мені не сподобалося те, про що надміру балакучий банкір Едварда якось прохопився в Міскатонікському клубі. Ішлося про чеки, які Дербі регулярно пересилав якимсь Мойсею та Ебігейл Сарджент[159], а також Юніс Бебсон до Інсмута. Було схоже, що потворні слуги вимагали відступних, але Дербі не згадував про це під час наших розмов.
Я чекав початку літа, а з ним і канікул свого сина — студента Гарвардського університету, аби разом із Едвардом рушити до Європи. Але я помітив, що одужував він не так швидко, як я сподівався: у його надмірній жвавості було щось істеричне, та й дедалі частіше давалися взнаки депресивний настрій і пригніченість. У грудні закінчили ремонт у старому домі Дербі, однак Едвард зволікав з переїздом. Попри те, що мій друг ненавидів кроніншилдівський будинок і боявся його, він був наче ув’язнений у ньому і, схоже, ніяк не міг почати пакуватися, вигадував будь-який привід, аби відкласти переїзд. Коли ж я відверто про це сказав, він без видимої причини перелякався. Старий дворецький його батька — він повернувся до маєтку разом із рештою колишніх служників — якось повідомив, що його вражає безцільне никання Едварда по дому і особливо його перебування у підвальних приміщеннях. Я поцікавився, чи не надсилає Осната якихось погроз, але дворецький сказав, що від неї не було жодних листів.
VI
Якось Дербі завітав до мене перед самим Різдвом, геть занепалий духом. Я саме завів мову про нашу спільну подорож, коли це він скрикнув і буквально вистрибнув із крісла з виразом неконтрольованого жаху на обличчі — не можу навіть його описати… Такий панічний страх у здорової людини могли викликати хіба розверсті безодні пекла.
— Мій мозок! Мій мозок! Господи, Дене, мене щось тягне — звідкілясь — стукає, дряпається — ця дияволиця — навіть зараз — Ефраїм — Камоґ! Камоґ! Безодня шоґґотів — Йя! Шуб-Ніґґурат! Козел з тисячею молодих!.. Вогонь! — Вогонь!.. потойбіч тіла, потойбіч життя… у надрах земних… О, Боже!..
Я допоміг йому знову сісти у крісло, а, коли його істерика змінилась апатією, влив до рота трохи вина. Він не опирався, але ворушив губами, неначе розмовляв сам із собою. Скоро я зрозумів, що він намагається зі мною заговорити, і наблизив до нього вухо, аби вловити ледь чутні слова.
— … знову, знову… вона намагається… Я міг би здогадатися… її ніщо не зупинить… ні відстань, ні магія, ні смерть… вона приходить і приходить, переважно уночі… А я не можу піти… це жахливо… О, Господи, Дене, ти б тільки знав, як це жахливо…
Коли він знову поринув у апатію, я підклав йому під голову подушки і дав можливість спокійно заснути. Я не викликав лікаря, бо здогадувався, що саме почую про душевне здоров’я мого друга, і вирішив покластися на природу. Близько півночі Едвард прокинувся, і я уклав його в ліжко на горішньому поверсі, але вранці він пішов — пішов тихо, і його дворецький, якому я зателефонував, повідомив, що Едвард удома і невтомно міряє кроками бібліотеку.
Після цього Дербі зовсім підупав духом. До мене він більше не приходив, натомість я щоденно його навідував. Він незмінно сидів у бібліотеці, втупившись поглядом у порожнечу з таким виглядом, наче прислухається до чогось, відомого лише йому одному. Інколи він говорив цілком осмислено, але тільки про буденні речі. Будь-які згадки про його негаразди, плани на майбутнє або про Оснату змушували Едварда шаленіти. Дворецький сказав, що серед ночі трапляються жахливі напади і що він цілком може себе скалічити.
Я мав тривалі розмови з його лікарем, банкіром, адвокатом і зрештою зібрав у Едварда нараду за участі терапевта і двох психіатрів. Конвульсії, що стали наслідком перших же наших запитань, викликали жах і співчуття, і того ж вечора, попри шалений опір, його відвезли у закритому автомобілі до Аркгемського шпиталю для душевнохворих. Мене призначили його опікуном, і двічі на тиждень я навідував Едварда, зі слізьми на очах вислуховуючи його божевільні вигуки і монотонно повторювані страшним шепотом фрази на кшталт: «Я мусив це зробити… я мусив це зробити… воно дістане мене… воно дістане мене… он там… он там у темряві… Мамо, мамо! Дене! Врятуй мене… врятуй мене…»
Ніхто не міг сказати, чи є хоч якась надія на його одужання, однак я докладав усіх зусиль, аби зберігати оптимізм. У Едварда має бути свій дім, якщо його колись випишуть, тож я перевіз слуг до садиби Дербі — поза сумнівом, саме вона після одужання мала стати йому надійним притулком. Водночас я ніяк не міг вирішити, що робити з маєтком Кроніншилдів, з безліччю складних приладів та інших геть незрозумілих предметів, тому просто лишив усе як є, попросивши покоївку навідуватися туди раз на тиждень і прибирати у великих кімнатах, а грубника — прогрівати у ці дні будинок.
Останнє лихо сталося у переддень Стрітення, і почалося воно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.