Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

6

Наступного ранку доктор Віллетт поквапився додому до Ворда, щоб разом з ним зустрітися з детективами. Аллена — чи Кервена, якщо вірити твердженням про реінкарнацію, — потрібно за всяку ціну знищити або ув’язнити, і в цьому він звірився панові Ворду, поки вони удвох чекали приїзду детективів. Цього разу вони сиділи на першому поверсі, бо горішні частини будинку почали поволі просякати специфічним нудотним запахом, який старші слуги пов’язували зі зниклим портретом Кервена.

О дев’ятій годині детективи стали на порозі та негайно перейшли до справи. На превеликий жаль, вони не знайшли португальця, Тоні Ґомеза, як того хотіли, не вдалося їм також знайти і найменшого сліду походження чи теперішнього місця перебування доктора Аллена; втім, вони змогли зібрати чимало особистих вражень людей та фактів стосовно мерзотного чужинця. Серед мешканців Потаксета Аллен залишив не найприємніші спогади і здавався їм до певної міри неприродною істотою, всі до одного вірили, що його густа руда борода фарбована або й зовсім накладна — звісно ж, віру в це неабияк підігрів той факт, що в його кімнаті у ненависній хатині знайшли таку саму накладну бороду і темні окуляри. В його голосі, наскільки пан Ворд міг посудити з єдиної телефонної бесіди, була дивна глибина і якась відстороненість, які важко було забути; його погляд здавався злим навіть крізь димчасті окуляри в роговій оправі. Один крамар якось бачив зразок його почерку і дуже здивувався тому, наскільки він дивний і кострубатий; він же підтвердив ідентичність цього почерку з деякими неважливими написаними олівцем нотатками, знайденими у його кімнаті. До цього додавалися ще випадки вампіризму, які трапилися минулого літа, і з чуток можна було сказати, що більшість вірили в те, що вампіром був радше Аллен, аніж Ворд. Це підтверджують і заяви представників офіційних органів, які навідували хатину після жахливого випадку з пограбуванням вантажівки. Вони не вважали доктора Аллена настільки вже моторошним, проте назвали його домінантною особою у тому моторошному тінистому котеджику. Там було надто темно, щоб його добре розгледіти, проте вони запевняли, що зможуть його впізнати, якщо побачать іще раз. Так, борода його була вельми дивна, а ще, здається, додавали вони, над скельцем, що закривало його праве око, виднівся якийсь невеличкий шрам. Коли детективи обшукали кімнату Аллена, вони не знайшли там нічого особливо цікавого, окрім тієї самої бороди та окулярів і ще кількох списаних олівцем аркушів паперу, незграбний почерк на яких повністю збігався зі старими рукописами Кервена і моторошними нещодавніми нотатками самого Ворда, знайденими серед жахіть пощезлих катакомб.

Коли доктор Віллетт і пан Ворд проаналізували цю інформацію, то відчули в ній подих якогось доглибинного, невловимого й підступного космічного жаху, — а тоді обоє здригнулися від незбагненної, шаленої думки, яка одночасно спала їм на гадку. Накладна борода і окуляри — кострубатий почерк Кервена — старий портрет і невеличкий шрам — зміни у зовнішності юнака, в якого зараз такий самий шрам — той глибокий, лункий голос по телефону — чи не про нього згадав пан Ворд, коли його син під час останньої бесіди зірвався на крик, забувши на мить про шепіт? Чи хто колись бачив Чарльза та Аллена разом? Так, бачили представники органів, але опісля? Хіба не тоді, коли зник Аллен, Чарльз раптом перестав боятися і назовсім переїхав до хатини? Кервен — Аллен — Ворд — в якого диявольського, страхітливого покруча зрослися два покоління і дві особи? Та дивовижна подібність Чарльза із чоловіком на портреті — як той дивився, постійно витріщався і стежив поглядом за хлопцем? Чому, зрештою, і Аллен, і Чарльз наслідували почерк Джозефа Кервена, навіть коли були на самоті та без нагляду? А їхня страхітлива робота — зниклі підземелля жахіть, які за одну ніч зістарили доктора, голодні почвари у мерзотних ямах, страхітлива формула, про наслідки прочитання якої годі було сказати, написане мінускулами повідомлення, яке Віллетт знайшов у себе в кишені, папери і листи, і вся та бесіда про могили, «солі» та відкриття — до чого це все вело? Нарешті пан Ворд наважився на страшну річ. Притлумивши у собі будь-які родинні почуття, він дав детективам аркуш, який належало показати всім потаксетським крамарям, які бачили зловісного доктора Аллена. То була фотографія його бідолашного сина, на якій він ретельно прималював чорнилом чималі окуляри та клинцювату бороду на кшталт тієї, яку знайшли в кімнаті Аллена.

Дві години вони з доктором прочекали в тому гнітючому будинку, де поволі накопичувалися страх та міазми, а порожня панель над каміном мовби й далі зловісно стежила, стежила, стежила… Тоді повернулися детективи. Так, видозмінена фотографія була практично точною подобою доктора Аллена. Пан Ворд зблід, а Віллетт витер носовичком лоба, на якому раптом виступили великі краплі поту. Аллен — Ворд — Кервен — усе це ставало надто моторошним для того, щоб сформулювати осмислену думку. Що ж таке хлопець прикликав із безодень і що воно із ним зробило? Що взагалі відбувалося — від початку й до кінця? Ким був цей Аллен, який хотів убити Чарльза як надто «норовливого», і чому той приречений стати його жертвою, у постскриптумі до листа написав, що тіло треба неодмінно розчинити у кислоті? Чому, знову ж, написана мінускулами цидулка, про автора якої ніхто не наважувався думати, вимагала вбити «Кервена» таким самим способом? Як відбулася підміна і коли настала її остання стадія? Того дня, коли доктор отримав дивного листа, Чарльз цілий ранок ходив знервований, а потім у його поведінці відбулася зміна. Він непомітно покинув дім і прослизнув повз чоловіків, яких найняли для його охорони. Тож усе трапилося тоді, коли він вийшов з дому. Але ж ні, хіба він не скрикнув від жаху, повернувшись до свого кабінету — власне, цієї кімнати? Що він тут побачив? Хоча ні — що знайшло його? Та його копія, яка швидко вбігла до будинку, перш ніж хтось устиг її запримітити, — чи ж не була то потойбічна тінь, жах, що накинувся на безпомічну людину, що взагалі не виходила з дому? Чи ж лакей не згадував про дивні звуки в тій кімнаті?

Віллетт гукнув лакея і тихцем щось у нього запитав. Очевидно, все було кепсько. Так, тоді було чути якісь звуки — крик, сипіння, хрипи, якийсь стукіт чи хрускіт, чи тупотіння — або й усе водночас. І панич Чарльз, коли вийшов із кімнати, не сказавши жодного слова, був уже не той, що раніше. Лакей здригнувся, говорячи це, і принюхався до важкого запаху, який принесло протягом із якогось відчиненого вікна на другому поверсі. Авжеж, у цьому будинку оселився жах, тільки що раціоналістичні детективи не змогли осягнути його масштабів. Проте навіть вони відчували неспокій, бо десь у підґрунті цієї справи чаїлися деталі, які їм геть не подобалися. Доктор Віллетт надовго поринув у тяжкі роздуми, і думки його були неприємні. Коли-не-коли з його вуст зривались якісь фрази, коли