Читати книгу - "#Галябезголови"

— Дякую…

— Зачекай! Спочатку — тест!

— Який тест?

— На профпридатність! Я ставитиму запитання, ти відповідатимеш. Якщо не схибиш — вважай, ти під моєю парасолею! Ну, а якщо збрешеш… — Жадкін прискіпливо глянув на Льоню, увімкнув на запис диктофон у своєму смартфоні. — Поїхали? Отже… Громадянина Гаваненка у Козельці вбив Гашинський?

— Орест Валерійович нікому не дозволяв бити його. Сам хотів… Але коли ми їхали з Козельця, чоловік іще був живий.

— І куди так поспішав того дня народний депутат Гашинський?

— Він переслідував Консуматенка…

— Хто такий?

— Орест Валерійович підозрював його у вбивстві своєї матері.

— Об’єктивно підозрював?

— Так. Коли ми у тій Христопратівці знайшли Консуматенка, то у нього на зап’ястку годинник Ореста Валерійовича був. І Гашинський його вбив. І наказав закопати тіло біля сараю.

— Тобто я все правильно розумію? Народний депутат Гашинський не передав підозрюваного до рук правоохоронних органів! Ті не змогли допитати підозрюваного, зібрати докази його винуватості! Бо Гашинський без суду просто взяв і вбив людину?! Тільки через те, що на його зап’ястку був годинник, схожий на годинник Гашинського?

— Консуматенко ще пістолетом нам погрожував.

— Вам? І скільки людей було з Гашинським?

— Восьмеро, якщо і Гашинського рахувати.

— Я правильно розумію? Консуматенко проти восьми. Будь-хто злякався б і спробував захистити своє життя! Не тільки Консуматенко, — полковник замовк, уважно глянув на красунчика. — Ти ж згоден, Льоню? Власне життя треба захищати!

Бурсак напружився, дивився на Жадкіна насторожено.

— Треба… — видушив.

— Добре, що ти це розумієш! І от у зв’язку із цим… Запитання! Коли саме Гашинський вирішив вкрасти кейс із готівкою?

Льоня завмер: йому ж не почулося?..

— Давно… — пробелькотів обережно, ніби звірявся: чи те ліпить, що полковникові потрібно. — Вперше півроку тому натякнув, що це треба зробити.

Полковник задоволено кивнув:

— Чому?

— Не знаю…

— Що знаєш?

— Гашинський двадцять штук мені пообіцяв. Премію, — вже сміливіше збрехав Бурсак.

— Хто виконавця знайшов?

— Орест Валерійович…

— Ти був знайомий з виконавцем?

— Так. Орест Валерійович наказав, щоб я йому сонцезахисні окуляри придбав. Я купив, приніс за адресою, яку Орест Валерійович вказав, і ми познайомилися.

— Що можеш сказати про виконавця?

— Його звали Димитру. З Молдови. Більше нічого не знаю.

— Взагалі нічого?

— Ні. З’їздив на орендовану квартиру до Димитру, віддав окуляри. Орест Валерійович мені каже: «Запам’ятав його рожу?» «Так», — кажу. Гашинський сказав, що я маю впасти і не заважати, коли Димитру нападе на мене посеред вулиці і відбере кейс.

— І ти нібито все виконав!

— Так. Я дуже… дуже дисциплінований! Я завжди виконую накази керівництва! Ви у цьому переконаєтеся!

— Не треба гнати коней! Усьому свій час, Льоню! Давай до твоїх баранів повернемося! Бо — дивна річ! Ти — такий увесь файний і дисциплінований! Виконуєш накази шефа бездоганно, падаєш, коли той Димитру у тебе кейс вириває, але Димитру вбивають, кейс із грішми зникає, а Гашинський якогось біса катує тебе! Чому — тебе? Що ти мені не розповів, Льоню?

— Орест Валерійович розгнівався сильно… Мало того, що хтось у його план втрутився: і Димитру вбили, і гроші зникли. Ну, і мати його померла. Так до того всього ще і я відбитки свої залишив на речах Димитру. А ця ниточка до нього веде. От і психонув.

— Дістали психи його! — недобре відповів Жадкін. — Аби не його психи, ми б і Гаваненка допитали, і Консуматенка! Давно би гроші знайшли… — замовк, усміхнувся Льоні. — Та не все так погано. Ти дуже допоміг слідству.

— Якому слідству? — пополотнів Льоня. — Я думав, у нас приватна розмова, Феліксе Аскольдовичу! Я думав: тільки вам правду говорю! Аби ви могли правильні рішення приймати! Ви ж обіцяли…

— Льоню, спокійно! Чого смикаєшся? Все нормально, ти під захистом. Зараз слідчий Зубенко з диктофона перепише твої зізнання на папір, а ти поставиш дату, підпис і підтвердиш, що «з твоїх слів написано вірно». Домовилися?

— Феліксе Аскольдовичу! Я боюся! Гашинський уб’є мене, якщо хоч хтось дізнається…

— Він тебе не вб’є! Слово даю! — відповів полковник. «Я тебе сам ухайдохаю, покидьку, хоч і трохи шкода: талановито брешеш…» — додав подумки.

Слова дотримав. Вийшов з палати, відкликав до вікна слідчого Зубенка, який чекав на начальника. Простягнув йому смартфон.

— Все за звичною схемою, — наказав. — Свідчення — на папір. Підпис, дату. При трьох свідках хай підпише, щоб не казали, що нова поліція під тиском вибиває зізнання.

— А потім куди його?

— Туди, де всі будемо, — відповів Жадкін.

Коли ти на дні — притулитися до мами не найгірша з ідей. Галя їхала до мами.

Вечір уже запалив на вулицях Києва тисячі ліхтарів: і з жовтими витратними лампами розжарювання, і з економними яскравими ледами. Вони так обнадійливо сяяли, що здавалося, у місті не лишилося жодної темної плями. Навпаки! Непомітні вдень кутки, скверики, провулки увечері виглядали набагато презентабельніше, і від того народжувалося викривлене враження про те, що увечері в Києві не менше перспектив, ніж удень! Мо’, навіть більше!

Галя не зважала на оману вогнів. Вечір не міг нічим компенсувати безнадійність цього дня. Вранці вона зателефонувала панові Черпаку за хвилину після того, як подякувала Казидорівні і провела поглядом її автівку. Пан, певно, жив у тому ж старовинному будинку на Пушкінській, бо Галя побачила трохи перегодованого високого чоловіка у коштовному костюмі і легкій вовняній куртці хвилин за п’ять після того, як попросила про зустріч. Вона навіть встигла роздивитися його уважніше, бо під час першої зустрічі переляк заважав не тільки думати, а й бачити все навкруги. Певно, у пана Черпака були класні стилісти, бо вони зуміли з лисуватого мужчини за сорок зліпити стилягу з цікавою неголеністю і такою ж цікавою зачіскою із залишків його волосся, яка не виглядала ані куцо, ані вульгарно. Іронічна напівпосмішка й уважні очі наближали пана Черпака до високих стандартів супергероїв, та примітивна перегодованість, живіт і друге підборіддя перекреслювали усі вищезгадані позитивні характеристики, констатуючи давню істину: якщо посієш звичку, то пожнеш характер. А якщо понасівав поганих звичок — твій характер навряд стане гідним…

Галя віддала ключі Черпакові, і він би одразу пішов, та вона запитала:

— А як справи в