Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

— Привези мені якусь дрібничку з Ірландії.

Мирослава, оглянувшись, кивнула й помахала подрузі рукою. Сівши в салон, обернулася до Дема й, всміхнувшись, обійняла його.

— Ну що, готова до подорожі? — промовив у дівочі вуста Дем’ян.

— Нервуюся не лише від перельоту, але й від зустрічі з андервудцями, — зітхнула.

— Не хвилюйся, принцесо, я буду поряд! Завжди!

Міра, поклавши голову на спинку сидіння, промовила:

— Коли ти говориш «моя принцесо», а потім додаєш «я буду з тобою завжди», це звучить так, — закусила нижню губу, — сексуально.

— Мені подобається твій грайливий настрій, — Дем’ян широко всміхнувся.

Мирослава наблизилась до Дема й провела вустами по його шиї. Дем глибоко вдихнув і промовив:

— Маленька, якщо будеш так надалі продовжувати, ми звідси не поїдемо.

Міра засмілася й, цмокнувши його в щоку, відсторонилася.

— Мені подобається твоє збентеження! — підморгнула.

Дем, завівши двигун, всміхнувся й захитав головою.

— Провокуєш, кошеня.

Приїхавши до будинку Мирослави, Дем’ян не відразу відпустив дівчину й, заблокувавши двері, палко поцілував її.

— Дем’яне, — засміялась Міра, коли він почав цілувати її обличчя, — мені ще валізу треба зібрати.

Дем зітхнув і, цмокнувши в носик, відсторонився.

— Цілу ніч думай лише про мене! — підморгнув.

— От дурник! Про кого мені ще думати? — Мирослава не стрималася й знову засміялася.

Міра вийшла з автівки й швидко побігла під дощем до під’їзду. Зупинившись біля дверей, вона оглянулася й забрала мокрі пасма волосся з обличчя. Дем, проводжаючи її поглядом, не стримав усмішки. Поряд із нею він ніби знову навчився жити. Вона була для нього тендітною, вродливою, а головне, коханою його. Коли вона зникла за металевими дверима, він завів двигун і поїхав.

Міра, у піднесеному настрої, відчинила квартиру й, почувши на кухні голос матері й, неочікувано, Крістофера, затамувала подих і, наскільки могла, тихо зачинила двері. Скинувши куртку й роззувшись, взула капці й тихенько зайшла на кухню. Мама й Крістофер готували вечерю на кухні й про щось жваво говорили. Від веселого сміху матері Міра всміхнулася й притулилася боком об одвірок. Першим помітив її Крістофер. Чоловік, тримаючи в руках помідори, прокашлявся. Мама, виглянувши за його плече, широко всміхнулася.

— Міро, я сьогодні раніше приїхала з роботи й вирішила… приготувати вечерю.

— І приїхала не сама! — усміхнулася Мирослава.

Вікторія, поглянувши на Крістофера, знизала плечима й промовила:

— Сьогодні був важкий робочий день. Моя машина зламалася, і я не Христинка, щоб магією налагоджувати автівку, тим паче біля редакції. Крістофер запропонував підвезти додому. По дорозі ми заїхали в магазин.

Мирослава відчула, як сльози підступають. Вона кивнула й, підійшовши до мами, міцно обійняла її.

— Пробач, що кілька днів пропадала на роботі, — прошепотіла Вікторія.

— Я розумію, що тобі також важко, мамо. І розумію, що ти також сумуєш.

Мирослава, перевівши погляд на Крістофера, намагалася тримати емоції, утім… як їх можна було стримувати й, головне, навіщо?

Міра, підійшовши до чоловіка, мовчки притулилася до нього. Крістофер на кілька секунд розгубився. Поцілувавши племінницю у верхівку, усміхнувся й обійняв у відповідь. Вікторія, спостерігаючи за ними, відвернулася й швидко витерла сльози, які вже лилися з очей. Вона спочатку не планувала запрошувати Крістофера додому, не планувала готувати з ним вечерю, утім, він ненав’язливо запропонував допомогу, і вона погодилася. У глибині душі Вікторія хотіла хоча б раз побути слабкою жінкою та не тягнути все на своїх плечах. Хотіла нарешті забути минуле, як страшний сон, і, нарешті, вона усвідомила, що більше минуле не бентежить її душу так, як це було раніше. Не бентежить те, що вона закохалася в чоловіка, образ якого супроводжував її довгий час. Вона покохала Крістофера, справжнього, щирого, відданого, турботливого чоловіка. І хоча поки йому не варто було знати про її почуття, але й відштовхнути Крістофера більше також не мала сил.

Крістофер, поглянувши на Вікторію, підморгнув їй. Жінка всміхнулася, і він, побачивши її сльози, нахмурився. Відсторонившись від Міри, простягнув руку Вікторії. Вона округлила очі й, поглянувши на доньку, яка світилася від щастя, поклала свою долоню в чоловічу руку й підійшла. Крістофер обійняв Вікторію і Мирославу й подумав: «Мої дівчата!»

Мирослава пішла у свою кімнату й, діставши мобільний телефон, написала Дем’яну повідомлення, чи зможе він забрати її надвечір. Отримавши відповідь, що через кілька годин буде, дівчина почала збирати речі.

Переодягнувшись та зібравши валізу, зайшла на кухню та, присівши за стіл, невимушено промовила:

— У мене плани змінилися. Скоро приїде Дем і забере мене. Боюся запізнитися на літак.

Крістофер, опустивши голову, всміхнувся й поглянув мигцем на Вікторію.

— Можливо, ти й маєш рацію. Так дійсно… — Вікторія замовкла й, поглянувши на Крістофера, який від її погляду попнувся їжею, додала: — Швидше буде.