Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

у червні вісімдесят другого — не приховуючи свого захвату, професори поспішили назад. Минаючи хатину Еммі, вони розповіли йому, які дивовижі витворяв цей зразок і як він безслідно зник, коли його помістили у скляну пробірку. Пробірка також зникла, і вчені мужі довго говорили про дивовижну спорідненість цього каменя з кремнієм. У лабораторних умовах він поводився геть неймовірно — залишався цілком інертним, не виділяв ніяких оклюдованих газів[151], коли його нагрівали над вугільним пальником, ніяк не реагував на перл бури[152], та й взагалі, як невдовзі виявилося, він ніяк не змінювався під впливом температури, навіть у струмені оксисен-гідрогенового пальника[153]. Під пресом він деформувався, а у темряві помітно світився. Вперто не бажаючи охолоджуватися, він невдовзі викликав захват у всього університету; а під час нагрівання біля спектроскопа він відкидав тони кольору, не схожого на жоден знаний відтінок нормального спектру, тож невдовзі почали говорити про невідомі елементи, неймовірні оптичні властивості та інші речі, які зазвичай кажуть збентежені науковці, стикаючись із невідомим[154].

Тож так його й не охолодивши, вони почали експериментувати з ним у реторті, додаючи різноманітні реагенти. Вода на нього ніяк не вплинула. Соляна кислота також. Азотна кислота і навіть царська вода лише шипіли і розбризкувалися навсібіч, торкаючись його інертної гарячої поверхні. Еммі нелегко було пригадати всі ці деталі, але він згадав деякі розчинники, коли я перелічив ті з них, які зазвичай використовуються. Вони застосовували аміак та їдкий натр, спирт та ефір, огидний сірковуглець та ще з десяток інших, але, хоча з плином часу маса зразка стабільно зменшувалась, а сам шматочок, здавалося, поволі холонув, він усе ж ніяк не реагував із розчинниками — вони ніби взагалі на нього не впливали. Втім, це безсумнівно був метал. Вдалось з’ясувати, що він був магнетичний, а після занурення у кислі розчинники на шматку метеорита були помітні слабкі сліди відманштеттенових фігур[155]. Коли температура зразка суттєво знизилася, досліди продовжили у скляному посуді; саме у скляній колбі вони залишили всі уламки, на які подрібнили суцільний шматок під час дослідів. Наступного ранку і уламки, і сама колба безслідно щезли, і тільки обвуглена пляма на дерев’яній полиці позначала місце, де вони раніше стояли.

Усе це професори розповіли Еммі, навідавшись до нього наступного ранку, і він знову вирушив з ними, щоб поглянути на кам’яного посланця зірок, цього разу без дружини. Метеорит очевидно зсихався, і навіть високочола професура не могла сумніватися в реальності того, що бачила. Навколо брунатної брили, що помітно зменшилася і лежала біля криниці, тепер було порожнє місце і купи вивернутої землі; те, що вчора мало добрих сім футів у діаметрі, зараз заледве сягало п’яти. Камінь був досі гарячий, і вчені мудрагелі, уважно вивчаючи його поверхню, молотком і зубилом відкололи ще один, більший, шматок. Цього разу вони сягнули глибше і, витягуючи фрагмент з породи, побачили, що ядро цього об’єкта відрізняється від решти речовин.

Вони знайшли всередині щось схоже на оболонку великої кольорової глобули, вкрапленої в породу. Було майже неможливо описати її колір, що нагадував певні елементи дивного спектру самого метеорита; загалом, його й кольором можна було назвати лише з великою натяжкою. Глобула була гладенькою на дотик, а побіжний огляд показав, що вона крихка і порожниста. Один із професорів легенько цюкнув її молотком, і вона, тихенько хруснувши, розбилась. Усередині не було нічого, а в момент розламування зникли і всі сліди самої глобули. Після неї в породі залишилась хіба невеличка сферична порожнина, зо три дюйми діаметром, і всі нараз вирішили, що їм вдасться знайти інші інклюзи, раз уже вони втратили вміст цієї.

Але припущення не справдилося; після кількох марних спроб знайти нові глобули в метеориті науковці пішли геть із тим зразком, який вони здобули вранці і який, втім, у лабораторії поводився анітрохи не краще, ніж його попередник. Він був пластичним, екзотермічним, магнетичним, трохи люмінесцентним, трохи холонув у сильних кислотах, відкидав барви невідомого спектру, поволі зникав на повітрі, взаємознищувався з кремнієвмісними компонентами — і це все, що взагалі вдалось з’ясувати; наприкінці серії дослідів науковці з університету змушені були визнати, що вони його неспроможні класифікувати. Він не належав цьому світові, а був частинкою великого зовнішнього простору і тому був наділений його властивостями і підкорявся його законам.

Тієї ночі шаленіла буря, а коли професори прийшли до Наума наступного дня, їх чекало гірке розчарування. Бувши магнетичним, камінь виявляв дивовижні електромагнітні властивості; він, як сказав Наум, «притягував усі блискавки», до того ж із дивовижною регулярністю. Фермер бачив, як за одну годину блискавка шість разів вдаряла у шматок каменя на його передньому дворі, а коли буря стихла, там не залишилось нічого, окрім ями біля старої криниці з журавлем, напівзасипаної землею. На тому місці спробували копати, але безрезультатно, і вчені підтвердили факт його цілковитого зникнення. Це був абсолютний провал; ученим нічого не залишалося, як повернутися до лабораторії і продовжити експерименти з фрагментом, що зменшувався і який вони дбайливо зберігали у свинцевому ящику. Він проіснував цілий тиждень, упродовж якого не вдалося з’ясувати нічого вартісного. Він зник без жодного залишку, і до того часу професори впевнились, що вони насправді бачили на власні очі таємничу крихту незвіданих безодень за межами світу; єдине дивне послання з інших світів та інших вимірів матерії, енергії та буття.

Звісно, хоча й не без фінансової підтримки коледжів, аркгемські газети чимало понаписували про цей випадок, не раз навіть посилали репортерів на бесіду з Наумом Ґарднером та його родиною. А після того як одна щоденна бостонська газета направила туди свого журналіста, Наум одразу став кимось на кшталт місцевої знаменитості. Він був високим, добросердим чолов’ягою років п’ятдесяти, жив разом із дружиною і трьома синами на охайній фермі посеред долини. Вони з Еммі часто ходили в гості один до одного, їхні дружини також товаришували; за всі ці роки Еммі жодного разу не сказав про нього кривого слова. Здається, Наум трохи запишався від уваги, яку тепер привертала його домівка, і наступні кілька тижнів чимало говорив про метеорит. Липень і серпень видалися спекотними, тож Наум тяжко працював на сінокосі десятиакрового пасовища на протилежному березі струмка Чепмена, проорюючи своїм торохкітливим возом глибокі колії на тінистих стежках. Праця виснажувала його, як ніколи раніше, і він почав відчувати вагу років на своїх плечах.

Тоді настав час жнив та збору врожаю. Поволі достигали груші та яблука, а Наум божився, що його сади родять, як ніколи раніше. Фрукти були неймовірно великі та і виблискували незвично насиченими кольорами, тож довелось замовляти нові діжі, щоб помістити весь майбутній урожай. Але Наума спіткало страшне розчарування — жоднісінький плід із усього багатющого врожаю неможливо було їсти. У солодкий аромат груш і яблук впліталась невловима нудотна гіркота, тож навіть найменший шматочок надовго залишав гидотний присмак. Те саме було і з динями та помідорами, і Наум із сумом побачив, що увесь його урожай пропав. Швидко пов’язавши між собою події, він заявив, що метеорит отруїв ґрунт, і подякував Богу, що більшість його дерев росли на височинах далі