Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

Христина, переодягнувшись у нічну сорочку, вже збиралася відпочивати. Побачивши, як екран телефону замиготів, перевернулася на бік і ліниво потягнулася до нього. Побачивши повідомлення від Тараса, зіскочила з ліжка.

«Блакитноока, я чекаю тебе біля під’їзду. Якщо не вийдеш через двадцять хвилин, весь район почує вовче виття!»

Христина, хмикнувши, кілька секунд роздумувала над відповіддю, а потім написала:

«Мені байдуже! Я вже в нічній сорочці й лягаю відпочивати. Доброї ночі, Тарасе! Ніколи не засинала під вовче виття. Все буває перший раз!»

Христя, вимкнувши світильник, відкрила фіранку й виглянула у вікно. З четвертого поверху, особливо коли добре була освічена вулиця ліхтарями, вона розгледіла Тараса, який ходив туди-сюди біля автівки. Спостерігаючи, як він пише повідомлення, всміхнулася й закусила нижню губу. На телефон прийшло сповіщення наступного тексту: 

«Блакитноока, тобі дуже пасує сорочка!»

Христина, ще раз прочитавши повідомлення, округлила очі й поглянула у вікно. Тарас помахав їй рукою.

Христя швидко написала повідомлення «Що ти хочеш?» і, закривши фіранку, глибоко вдихнула. Склавши руки по боках, голосно зітхнула. Поглянувши на шафу, закусила нижню губу й, відчинивши її, взяла светр і джинси. Почувши, як прийшло сповіщення, озирнулася. Одягнувшись, відкрила повідомлення.

«Хочу тебе! Але це буде потім, вогняна! Спочатку хочу тобі дещо показати!»

Христина кілька секунд була в ступорі від повідомлення. Написавши відповідь: «Нахаба! Чекай мене!», вимкнула екран і вийшла з кімнати.

— Христинко, а ти куди? — почувши голос мами, дівчина озирнулася й невимушено всміхнулася.

Взувши кросівки та накинувши куртку, схилилася й, погладивши мамин живіт, промовила:

— Сестричко, передай, будь ласка, мамі, щоб вона не хвилювалася! — Лідія, дивлячись на Христинку, широко всміхнулася. — Обіцяю, пізніше буду тебе прикривати перед батьками, коли ти будеш йти на побачення. Але запам’ятай, я буду також дуже суворою старшою сестрою для твоїх кавалерів.

Відчувши поштовх, Христя вирівнялася й поглянула на маму.

— О, Боже! Я це відчула!

Матір кивнула й, всміхнувшись, промовила:

— Значить, сестричка тебе почула. Але, скажи, куди ти йдеш?

З кімнати вийшов батько й, склавши руки на грудях, промовив:

— Так, мені також цікаво, куди ти йдеш?

— Мене чекає біля під’їзду Тарас, — чесно відповіла.

Батьки переглянулися. Міра, зітхнувши, опустила голову й додала:

— Я знаю, що ви хвилюєтеся через те, що в місті Бета. Але обіцяю, зі мною все буде добре. І я буду не сама. Я буду з Тарасом.

Батьки знову переглянулися. Тато, закашлявшись, промовив:

— Взагалі-то, Бета зграї більше не в місті. І більше не серед живих. Він кинув Альфі виклик. І Дмитро вбив його й сам був тяжко пораненим.

Христя поглянула на матір і прошепотіла:

— Що з паном Корніловим? 

— Бабуся вилікувала його рани. Батько Тараса живий.

— Фух, — зітхнула Христя. — Тепер все зрозуміло.

Христя вийшла з під’їзду. Побачивши Тараса, який стояв біля машини, відчула, як у неї ноги підкошуються. Корнілов, почувши стукіт її серця, поглянув на дівчину з-під лоба й, відійшовши від машини, пішов до неї. Христя зробила кілька кроків і зупинилася.

— Я тільки що дізналася про твого батька. Співчуваю.

Тарас кивнув і промовив:

— Головне, що він живий!

Христя відчувала зніяковіння й опустила голову. Чомусь ніхто не викликав у неї такий супротив і різний спектр емоцій, як Тарас.

— Ходімо! — подав руку, і Христина, поглянувши на його долоню, стиснула вуста.

Тарас ще кілька секунд стояв із простягнутою рукою. Не витримавши, наблизився впритул і, піднявши доверху її куртку, схилився й застебнув.

— Це ти так поспішала до мене, що навіть забула, що на дворі осінь і вже холодно? — хмикнув Тарас.

— Це я так поспішала до тебе, щоб ти своїм виттям не розбудив весь район!

— А писала, що тобі байдуже.

Христина, піднявши голову, поглянула в його карі очі й, всміхнувшись, знизала плечима. Тарас знову простягнув їй долоню. Вона мовчки поклала свою маленьку руку, і він, відчуваючи її тепло, зімкнув руку. Христя знову мовчки пішла за ним.

Сівши в салон, обернулася до Тараса й запитала:

— Куди ми їдемо?

Тарас підморгнув і відповів:

— Будемо викорчовувати під корінь твій страх.

Христина не розуміла, що задумав Тарас. Це бентежило та цікавило одночасно. І, приїхавши на Замкову гору та піднявшись по східцям, вони пішли вглибину лісу. Тарас весь час тримав Христю за руку та йшов попереду. Вийшовши на галявину, Тарас відпустив руку та оглянувся. Відійшовши на кілька кроків, дивлячись на дівчину, почав повільно роздягатися.